11 березня в залі головного корпусу Київського університету ім. Т.Шевченка відбулася зустріч студентів із новими і старшими лауреатами Шевченківської премії…
Тарас ШЕВЧЕНКО не потребує схиляння, визнання чи похвальби. Бо він – геній. І водночас – загадка. Академік Олександр Білецький це помітив дуже давно. «Гомер і Шекспір, мабуть, БЕЗСМЕРТНІ, – казав він, – а Шевченко відрізняється від них тим, що він – ЖИВИЙ».
У більшість його текстів підставляй будь-що із нашої сучасності – і воно звучатиме, ніби сьогодні написане. І не тільки, коли він писав про верхи суспільства: «А на апостольськім престолі / Чернець годований сидить…». А й про людську масу загалом: «Кругом мене, де не гляну, / Не люди, а змії».
Бо хіба це не змії, коли тільки в Києві та області кожної години обкрадається одна квартира!? Крадуть, між іншим, не тільки «рядові» злодюжки. Крадуть академіки, депутати, видатні літератори…
Один збирає в дурних малоросів на Тарасову церкву, другий – на пам’ятник Франка, третій – на ремонт храму, четвертий відкриває (під іменем дружини) кредитне товариство, яке насправді було крАдитним, бо обікрало навіть найвідомших Шевченківських лауреатів…
І кладеться все це не в обіцяний кредит, а в свою карман-кишеню. «Недолюдки, діти юродиві» – сказав би Тарас Григорович. І всі ці крадії досі «між нами ходять (як писав Рильський) і на зборах / Промови виголошують гучні. / Вони не знають тонів не бадьорих, / Та очі в них, пригляньтеся – скляні!»
Цур їм та пек…
Двадцять два роки тому у цій залі, на цій сцені відбувалася церемонія вручення Шевченківських премій 1997 року. Серед лауреатів тоді було сім випускників нашого, Шевченкового університету: Віталій Дончик (германіст), Ірина Жиленко, Віра Агеєва і смертний Аз (усі – філологи-україністи), Володимир Моренець (славіст), Раїса Іванченко (історик, автор історичних романів), В’ячеслав Чорновіл (журналіст).
Від їхнього імені дозвольте привітати цьогорічних лауреатів і побажати відповідним органам, аби надалі вручення Шевченківських премій відбувалося тільки в цій, нашій залі. В різні роки, бувало, вручали цю найвищу нагороду України і в музеї Шевченка, і в клубі ради міністрів, і в оперному театрі, і на Чернечій горі в Каневі.
В 1995-1997 роках мені вдалося переконати голову Шевченківського комітету Олеся Гончара і ректора університету Віктора Скопенка, аби така церемонія відбувалася саме тут, в університетській залі. Ця зала – найбільш сакральна територія щодо постаті Тараса Шевченка. Це єдине місце в Київському університеті, де Шевченко обов’язково бував. Він працював в Археографічній комісії, базованій на університеті, і вже був зарахований на посаду університетського викладача живопису (не зайняв цю посаду фізично лиш через арешт у квітні 1847 р.), і тому не міг не бувати в цій залі; за його життя вона була університетською церквою.
Заходячи в університет, він не міг не заходити до цієї церкви; його геній, відтак, постійно витає тут і саме тут слід вручати премію його імені. На такій церемонії обов’язково будуть присутніми студенти – молода надія України, а це – найголовніше, бо все, що відбувається без студентів, приречене на фальш.
Серед цьогорічних лауреатів Шевченківської премії значиться лише один випускник Шевченкового університету. Але випускник особливий – танкіст! Досі в університеті був лише один професійний танкіст, ректор університету. Військову службу він проходив у танковій частині як водій і гармаш танку Т-34. Нині на одного танкіста в університеті стало більше: випускниця філософського факультету Оксана Забужко відзначена Шевченківською премією за книжку «І знов я влізаю в танк».
Жаль, що не за художню творчість, а за публіцистику. Мушу висловити прикрість, що за останні три роки Шевченківською премією не відзначений жоден материковий письменник. Як автор саме художнього твору. Отже, Оксано Степанівно, розвертай свій танк у бік Спілки письменників і запитай: чому така слабка сучасна література, що не здатна на відзнаку премією Тараса Шевченка?
Чому за останні роки нічого не з’явилося в Україні такого, аби дорівнятися, скажімо, до «Чорного ворона» Василя Шкляра, «Часу смертохристів» Юрія Щербака чи «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко?
По-узбецьки пишуть багатотомні мемуари (узбек, як відомо, їде на ішаку і співає про все, що бачить), забуваючи, що мемуари пишуться на 200 сторінок машинопису: як «Зачарована Десна», «Кола Бруньон» чи «Маленький принц». Усе це мемуари, тільки вбгані у вишукану художню форму. Письменник на те й письменник, щоб знаходити художню форму, а не писати багатотомну балачку про протирання штанів у дзеркалі та про іншу беліберду з бессарабського ринку…
Твій танк, Оксано, мав би ще запитати у сучасного керівництва письменницької Спілки, чому ніхто з них не взятий до Шевченківського комітету? У першому складі його (до речі) були (в 1962 р.) всі секретарі Спілчанської організації: Микола Бажан, Олесь Гончар, Олександр Корнійчук, Андрій Малишко, Максим Рильський, Павло Тичина. Якими б радянськими вони не були, але це – літературна класика. Хоча б одним своїм твором чи одною збіркою поезій. А сьогодні немає такого жодного.
Твоєму, Оксано, танку є над чим подумати. Хоча б над тим, що, скажімо, нашому колишньому студенту-поетові Юрію Рибчинському можна безпомильно вручати Шевченківську премію за два шедеври: «Шлях до Тараса» і «Чарівна скрипка». Я не раз був свідком, коли, слухаючи пісні Осадчого і Поклада на ці його слова, не одна слухачка втирала сльози від естетично-душевного захоплення-переживання. А це – найпереконливіше свідчення, що маємо справу зі справжніми творами мистецтва, гідними найвищої відзнаки!
З приємністю хочу привітати цьогорічного лауреата в галузі драматургії і театру. Ось уже кілька років поспіль такого в Україні не було. Скажу по секрету – навіть головний флагман театральної діяльності в українській столиці вже кілька років існує без серйозної театральної вистави: пропагують щось посереднє чи й звичайну халтуру. І добре, що є ще в нас обласні театри, такі, скажімо, як в Івано-Франківську, де режисер Ростислав Держипільський творить на сцені справжні дива. Як, між іншим, і Богдан Горинь у галузі літературно-критичної публіцистики…
Всіх їх і всіх вас ще раз вітаю від імені двадцятидвохрічних лауреатів! Слава Шевченковому генію і слава Київському університету!
Михайло Наєнко
