Постать Миколи Бутка — одна із найколоритніших на Чернігівщині від часу Незалежності України.
Очолював славнозвісну ЧЕЗАРу, був головою облдержадміністрації… Професор, доктор економічних наук. Йому притаманні суто чоловічі риси — шляхетність, гідність. Він — патріот України. Не інтриган. Дистанціюється від негідників.
До речі, родом з легендарного села Крути…
–– Миколо Петровичу, друзі дозволяють собі називати вас «професором», «містером», раніше називали «червоним директором».., а Ви самі себе як назвали б?
— Я — Бутко Микола Петрович, професор, доктор економічних наук. Інших звернень не сприймаю. Я прихильник класичних, національно-прийнятних звертань, наприклад: пан, пані, добродій. Хоча не соромлюсь, що був причетним до когорти «червоних директорів». То були непрості 90-ті, я якраз працював спершу заступником, а потім Генеральним директором ВО «ЧЕЗАРА».
Цей вислів запровадили, так звані, «младореформатори», які не зуміли переконати суспільство і нас, керівників, у сформульованих ними підходах щодо докорінного переходу від планової до ринкової економіки. За свої невдачі треба ж було на когось показувати пальцем, виправдовуватись, тож і обрали нас.
А ми тоді разом з генеральним директором Леонідом Івановичем Безверхим зберегли науковий і виробничий потенціал нашого підприємства, забезпечили роботою 15 тисяч чернігівців.
І навіть сьогодні, попри всі негаразди, стан війни «ЧЕЗАРА» — це виробничий бренд, торгова марка і гордість Чернігова.
В чому ми тоді розходились із «мудрими» менеджерами реформ в Україні? В методах та часових параметрах досягнення кінцевого результату. По-перше, реформи поспіхом, без грунтовної підготовки не проводяться. Щоб їх розпочати необхідно було зупинити гіперінфляцію, запустити власну платіжну систему, забезпечити панування національної валюти після розпаду СРСР. По-друге, треба було зберегти робочі місця або створити нові в ході реалізації плану реформ. Не допустити зубожіння населення.
— Пам’ятаю, Ви повторювали, що ринок — не базар, а ринкова економіка — не стихія, що то — керований процес. Але чи були у вас тоді помилки?
— Якби цей шлях мені запропонували пройти знову, я свій відрізок пройшов би так само. Але вже за нашими національними рецептами, а не вказівками МВФ. Ота не чисельна вервиця кадрів, яку тоді найбільше таврували, вони не думали про власне збагачення, а в першу чергу вболівали за становлення української Державності, досягнення позитивного результату економічних та політичних реформ, спрямованих на задоволення нагальних потреб Держави і суспільства.
Порахуйте чи багато «червоних директорів», в умовах прискореної приватизації, недосконалого законодавства, скористались можливістю збагатитись, щоб стати власниками приватизованих об’єктів, а значить олігархами? Гадаю, ні. Ось вам і відповідь про помилки.
— Пам’ятаю ще одне Ваше висловлювання щодо тогочасних економічних проблем, кинуте спересердя: «часто люди теоретично знають, як влаштовано мотоцикл, але їздити на ньому не вміють…»
— Я б назвав той час періодом домінуванням «ринкового романтизму». Ті, хто вивчав історію та теорію світової економіки, аналізував результати та її досягнення на Заході, розумів, що планова економіка, адміністративно-командна політична система СРСР недосконала і не витримає конкуренції у світовому змаганні. До мого власного світобачення додали щодо того академік Аганбегян Абел Гезович з Московської академії народного господарства, де я тоді навчався. Професори-світочі економічних теорій із Німеччини, Італії, Нідерландів та Австрії. А ще перед призначенням у 1996 році на посаду начальника Головного управління економіки чернігівської облдержадміністрації я навчався у Франції, у Вищій школі економіки та бізнесу міста Тулуза. До речі, саме Франція є батьківщиною науки управління.
Тоді довелось навіть оволодіти французькою мовою. Тому, грунтуючись на базових знаннях основ ринкової економіки, я в урядових кабінетах до хрипоти в голосі доводив неможливість одномоментної лібералізації цін на споживчому ринку, що спричинило б інфляцію, падіння життєвого рівня людей, соціальну напругу і як наслідок — економічні руйнації. Наполягав на еволюційному, а не революційному шляху реформ, пояснював, що твердження Адама Сміта, стосовно ролі Держав у відкритій економіці як «нічного сторожа», для країн пострадянського простору неприйнятна.
Як результат, у нас в області було запроваджено регуляторну систему ціноутворення на хліб, інші товари споживання, для цього був створений фонд вирівнювання цін. Завдяки чому по всій області хліб, молоко продавалися за єдиною ціною. Завдяки таким заходам були збережені робочі місця, працювало виробництво, наповнювався бюджет.
Сидячи там, в урядових інститутах, на зручних кріслах, романтики економічних реформ, не бажали «воювати», а, може, й не вгледіли, як у економічні та виробничі процеси країни почали активно втручатись кримінальні структури, вони не тільки криміналізували ПЕК, втручались в процес приватизації, але і своїми важелями впливали на прийняття політичних та економічних рішень в галузі виробництва та фінансової сфери.
Негативну, руйнівну функцію в багатьох випадках тоді виконували податкові органи. На жаль, в області, за час моєї «губернаторської» каденції, мені не вдалось зберегти від біди та руйнування нашу національну гордість — Фабрику музичних інструментів та ВАТ «Хімволокно».
— А сучасні реформатори вже навчились «їздити»?
— Питання навіть не актуальне, а злободенне. Щодо вміння їздити, то чомусь уже навчились, звісно, але велосипед до цього часу ще на трьох колесах. Реформи — це не балаканина, а злагоджені дії і реальні справи, з позитивним результатом.
— Які головні проблеми сучасних реформаторів?
— Найпосутніша біда, що наші найвищі керманичі споглядають проблеми у світлі власних прожекторів. Кожна їхня каденція розпочинається з будівництва «нової дороги», буцімто більш привабливої, більш сучасної, замість того, щоб наполегливо продовжувати будувати, розпочату попередниками, зміцнюючи вже побудовані мости, станції, усуваючи недоліки попередніх років, впевнено і стрімко рухаючись єдиним курсом до визначеної мети.
Тепер щодо проблем з реформаторами. Найболючіше — відсутність власної моделі розвитку країни, а ще бідність населення, самоїдство та невпевненість у власних силах. Внутрішня орієнтація країни на «патрона», а зовнішня — на думку сусідів.
Далі. Придивімось скільки років нас нищили зовнішні і внутрішні вороги. Нищили кращих українців, тих, хто мав стрижень. Одних ставили на коліна, інших принижували, примушуючи гнутись. А той, хто стоїть на колінах, далеко не бачить. На щастя наразі в суспільстві цей ген, цей чин українця відновлюється. Ще треба час і натхнення, щоб випростатись у повен зріст.
— Саме про це писав колись Володимир Сосюра в поемі «Мазепа»: І гнів, і муку неозору// Співаю я в ці дні журби// коли лакеї йдуть угору// й мовчать раби…
— Недовіра у владних кабінетах, породжує недовіру суспільства до влади, позбавляючи владу підтримки та впевненості у своїх діях. Державний менеджмент – це що і хто? Це — наймані народом працівники для виконання відповідних функцій та завдань. Вони повинні підбиратись і призначатись не за квотою партій, не за принципом особистої відданості «патрону», а за діловими та професійними якостями, незалежно від вікового цензу. Це якісно знизить градус корупції в суспільстві, бо не треба буде покривати «своїх» та «відбілювати» їх за провали в роботі та корупцію. Тоді логічно підніметься і температура довіри до провідників реформ. Почнуть зникати «мовчазні раби»…
Помилки в кадровій політиці попередніх провладних партій — СДПУ(о), НДП, «Нашої України», «Партії регіонів», Соціалістичної партії, їх подальша політична доля, нічому їхніх вождів не навчила. Теза «історія нас вчить тому, що вона нас нічому не вчить», від часу Гегеля залишається актуальною, бо має і зворотній бік — «але карає за невивчені уроки».
Управлінські кадри повинні бути навчені і фахово підготовлені, бо на державницькій посаді оте пушкінське «ми всє училісь понемногу…» — для нас гидке і не прийнятне. Для нас, українців, більш природнім є шевченкове — «аби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя….»
— Ви обіймали багато відповідальних посад. На якій, на Вашу думку, вдалось самореалізуватись? За чим жалкуєте?
— То були специфічні часи. Моя робота на відповідальних посадах в області співпала якраз із Горбачовською перебудовою, розпадом імперій у світі, і СРСР зокрема, періодом проголошення суверенності України. Але найвагоміший здобуток мій — на посаді генерального директора ВО «ЧЕЗАРА», коли ми не втратили колектив, зберегли інтелектуальне ядро підприємства. Не дали охочим розпродали майно та не завели об’єднання в борги.
Пишаюсь, що у співпраці із транснаціональною компанією АТgT розробили продукт та створили по всій Україні систему телерадіокомунікацій, а на той час це вже були високі надсучасні ІТ-технології, де ми наразі виглядаємо справді на рівні європейському.
Враховуючи особливості нашого режимного підприємства, інтерес до нього був не тільки економіко-технологічний. Іноземні розвідки, особливо коли створювалось спільне із американцями підприємство, неймовірно активізували до нас інтерес… Один безпечний крок з мого боку – і я міг опинитись на іншому режимному об’єкті, де сонце у клітинку… Але при діловому співробітництві із СБУ в області, кваліфікованій підтримці тодішнього міністра зв’язку пана Делікатного, ми не зганьбились і гідно вийшли зі складної головоломки, зберегли власне реноме. Грамотно провівши перемовини із закордонними юристами, нам тоді вдалось залучили значні іноземні інвестиції. На той час це був колосальний дипломатичний успіх. Про цей проект, всі його перипетії можна писати захоплюючий детективний роман…
Пишаюсь також, що на посаді начальника головного управління економіки, вдалось зреалізувати ідею «Про території пріоритетного розвитку Чернігівської області». А підписаний Президентом України відповідний указ став результатом наших зусиль з пошуку внутрішніх резервів щодо стимулювання та пожвавлення виробництва в області і правовою основою їх застосування.
— Що це давало?
— Власне, це був прототип вільних економічних зон. Скажімо, пільгове оподаткування господарської діяльності стимулювало шукати та впроваджувати нові технології, оновлювати виробничі потужності. Створювані із іноземними партнерами спільні підприємств збільшували наші експортні можливості, підвищували конкурентність і захищеність нашої продукції на світових ринках. І головне — проект давав нам реальний шанс для прогресивного розвитку продуктивних сил північних районів області, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС, і це на тлі розриву господарських відносин із Білоруссю та Росією.
Найбільш показовим щодо того прикладом стала діяльність Корюківської фабрики технічних паперів, яка сьогодні — визнаний європейський лідер з виробництва модерних шпалер, де середня заробітна платня сьогодні — 10 тис. гривень на місяць.
— Давайте тепер до політики. Чи не спадало Вам на думку в ті часи зупинити святотатство щодо чернігівського пам’ятника Богданові Хмельницькому?..
— Правду кажучи — ні. У мене, як і в кожної розумної людини, виникало питання: що це наш Гетьман стоїть якось не так, дивиться не в той бік, у протилежний від Чигирина і Суботова? Але думки, на жаль, лишилися думками. І слава Богу, що нарешті Гетьман у Чернігові обернувся ликом до нащадків.
— Ходили чутки, що президент Ющенко пропонував Вам вдруге очолити область?
— То правда. Але я відмовився. Я не сприйняв механізму формування управлінського апарату за принципами, визначеними коаліцією «Воля народу». Мені на ключові посади нав’язували окремих персонажів, про котрих я навіть не чув. «І це не обговорюється!» — сказали в АП. Я тоді спитав: «А я, як керівник області, що несе відповідальність за все, ким буду — «весільним генералом»? На таке не погодився. Ось так було насправді.
— Ви були дуже близьким із нашим видатним земляком Іваном Степановичем Плющем. Що Вас пов’язувало — ідеологія, політика чи життєві принципи?
— Ми справді товаришували. А об’єднували нас три високі духовні речі — любов до України, відданість молодій українській Державі, особиста жертовність для її утвердження та процвітання. Він, заради досягнення мети, ніколи не домовлявся із дияволом і не закладав свою душу в заставу. Його фірмовою фішкою була особистісна привабливість, а універсальним інструментом у роботі — «його величність» компроміс. Його однаково поважали на Донбасі і в Галичині, на Закарпатті і Поділлі… З поглядами центриста, він вмів знайти порозуміння з радикалами і лібералами, лівими і правими. Без перебільшення це такий собі людина-діамант, непересічна особистість нашої древньої землі, відданий та вірний її син.
— Все своє свідоме життя Плющ працював на Київщині, а Чернігівщину тримав у серці.
— Так. Така примха, як любов до рідного краю — ніколи його не
покидала. Особливо яскраво вона проявилася в середині 90-х, а пік припав на період моєї роботи головою чернігівської ОДА. Одного разу я необачно завдав йому болю. Я сказав, що його рідна Борзна — єдиний не газифікований райцентр області. З розв’язання цієї проблеми все і почалось. Згадаймо його особисту роль у відтворенні та будівництві «Ганниної Пустині» на хуторі Мотронівка. Розбудову залізничного вокзалу в Бахмачі, православних храмів у Ніжині. Саме він форсував питання відбудови Гетьманської столиці в Батурині, відродження історичної пам’яті про Героїв Крут, появу там меморіального комплексу…
— Розповідали, що Ви якось постраждали через Івана Степановича, коли замість зустрічати дружину Президента, їздили з ним по Борзнянщині, в час його балотування до Верховної Ради.
— І так, і не зовсім. З Плющем того дня ми якраз вирішували проблему газифікації, «ламали» голову, де знайти кошти, аби завершити реконструкцію садиби видатних постатей України — подружжя Пантелеймона Куліша та Олександри Білозерської. Претензією до мене була не пріоритетність щодо зустрічі між двох поважних осіб, бо на той час Плющ був Головою Верховної Ради, а те, що агітаційна палітра в регіоні набрала вигляду багатоманітності, а треба, як виявилось, щоб була завужена на єдиного достойника…
— Іван Степанович Плющ мав енциклопедичні знання. Про того ж Пантелеймона Куліша чи Івана Пулюя міг розповідати годинами. А тонкий Плющів гумор?! Які його риси Вам найпам’ятніші?
— Він постійно аналізував та уважно стежив за перебігом політичних подій в Україні. Не раз повторював, що всі перетворення в країні – то лише наших рук справа. Які б ми не були не згуртовані, необачні чи нерозумні у своїх діях, вибору у нас іншого нема, інших людей в Україні вже завтра не з’явиться. Нація ментально дозріває століттями.
Якось ми саджали дерева разом із студентами Ніжинського аграрного інституту, активістами та лісівниками в заміській резиденції гетьмана Мазепи в селі Гончарівка біля Батурина. Зайшлося про долю гетьмана. І вже тоді Іван Плющ, не криючись, «на людях» заявив, що він ніколи не вірив Росії, не вірив у щирість їхньої політики і в добросусідські взаємини.
Що ж до гумору, то справді був неперевершеним. А ще вимогливим до української кухні. Якщо, скажімо, на столі не було сала, цибулі та домашніх міцних напоїв – він кривився, казав: ну, от готувались-готувались, а нема шо ні випити, на з’їсти…
— А як відроджувалась «Гетьманська столиця»?
— На весні 2005 року Батурин відвідав президент Ющенко. Його супроводжували відомі бізнесмени, урядовці, народні депутати. Був на тій зустрічі і я. Створили благодійний фонд «Гетьманська столиця». Опікуватись ним президент доручив Іванові Плющу. Його обрали Головою Правління фонду, а мене — виконавчим директором (на той час я вже працював радником Президента України).
Головним завданням фонду стало відродження історико-культурної спадщини Гетьманської доби, облаштування інфраструктури селища Батурин. В мої обов’язки входила організація залучення та акумулюванню коштів, налагодження та координація роботи проектувальників, будівельників, реставраторів, постачальників будівельних матеріалів. Тобто я не займався дослідженням минувшини, а облаштовував електромережі, водо- і теплопостачання селища. Повертав до життя палацовий комплекс Разумовського, будинок Генерального судді, музей археології, Воскресенську церкву та цитадель Батуринської фортеці.
На цих об’єктах постійно працювали понад 500 людей зі всієї України, а їх треба було розмістити, нагодувати, розв’язувати їхні поточні проблеми. До кінця 2008 року я жив у середовищі цих дивовижних патріотично налаштованих, одержимих людей. Отримав колосальний досвід і задоволення від роботи та спілкування з ними. Це був мій фінальний акорд на державній службі…
— То все ж таки хто був головним донором відродження Батурина?
— Відгукнулись та долучились до того «копійкою» корпорації С.Тарути, Р.Ахметова, В.Пінчука, О.Омельченка, В.Богуслаєва та вихідця з Чернігівщини банкіра Ф.Шпига. Всього було акумульовано 50 млн. гривень (за тодішнім курсом НБУ 5:1).
— Миколо Петровичу, Вам, як державній людині, що тепер, уже поза службою, найбільше болить, що розчаровує?
— Глибока прірва між сподіваннями українців на зорі нашої незалежності і теперішнім рівнем життя більшості громадян України.
Девальвація таких загально-людських цінностей як честь і совість, справедливісь і моральність. Правду кажучи, вони й раніше у нас були в дефіциті. Натомість на тлі глибокого майнового і морального розшарування людей домінують жадоба, жорстокість, злість, заздрість. Болить мені втрата кадрового потенціалу і недолуга державна кадрова політика. У мене складається враження, що розумні, компетентні кадри в цій країні не потрібні. Підбирають за корпоративністю та особистою відданістю.
— Знаю, що Ви любите рибалити.
— Риболовля в моєму житті — це активний спосіб відпочинку в колі друзів. Люблю грати у футбол, теніс, волейбол. Понад 25 років захоплююсь моржуванням, але немає більшого задоволення, ніж подорож на велосипеді по місту, прогулянки до Десни. У вільний час люблю почитати цікаву книжку, послухати гарну музику у форматі релакс, українську пісню. Сам співаю.
— Хто з письменників подобається?
— Нещодавно перечитав «Чорного ворона», «Марусю» Василя Шкляра, «Таємницю голубого палацу» Анатолія Дорофія. Подобається мені наш земляк письменник Андрій Кокотюха. Звичайно ж перечитую Тараса Шевченка. Щойно завершив читання з олівцем Пітера Друкера, Філіпа Котлера, Майкла Портера. Від Котлера, скажімо, на олівці лишилося: «Ми повинні виробляти не те, що уміємо, а те, що у нас куплять, за ціною, яку нам заплатять».
— Чого Вам у Вашому житті бракувало більше — матеріального чи духовного?
— Останнім часом бракує душевної рівноваги. Вболіваю за долю держави, яка переживає надзвичайно важке випробування. Ми зараз — недалеко від прірви. Шкода, що більшість наших співвітчизників цього не розуміють.
Вкотре згадую застереження, висловлене ще у кінці ХІХ століття Пантелеймоном Кулішем про брак суспільної свідомості українців. Їх актуальність сьогодні не втратила своєї вагомості. Що ж до матеріального, то мої запити завжди були скромні.
— Ви вірите в Бога?
— Колись я був членом КПРС, і ми всі були атеїстами. Знаю, що люди зневажливо ставляться до тих, хто вчора був «антихристом», а сьогодні припадає до вівтаря. Тому я – поміркований агностик.
— Хто для Вас непорушний авторитет? Ви маєте таких?
— Маю. Це мої батьки. Хочу висловити їм принагідно свою синівську
вдячність за життєву науку. Вони навчали нас (трьох синів) шанувати працю, поважати старших, допомагати тим, хто такої допомоги потребує, тягнутись до знань, бути чесними і справедливими. Прагну передати це дітям і особливо онукам. Батько, Петро Семенович, мама, Ганна Петрівна, були простими колгоспниками, які світу білого не бачили за роботою і повсякденними турботами. Тому з життя пішли рано. Але найбільшим авторитетом для мене був дід по мамі Петро Якович Сердюк, фронтовик, інвалід війни. Я і схожий на нього, особливо характером і життєвим стрижнем. Скажу лише, що їх настанову — бути старшим і відповідальним за всю родину — виконую чесно.
— В молоді роки, після закінчення Чернівецького фінансового технікуму, доля закинула Вас до Сибіру, у відоме з ленініани Шушенське… У світлі сьогоднішньої російської агресії, які у вас спогади, асоціації про росіян, сибіряків зокрема?
— То люди особливі, м’яко кажучи… Щодо сибіряків зокрема, то вони і в роботі, і в побуті, і в життєвих цінностях абсолютно відрізняються від українців. Не люблять землю і не хочуть на ній працювати. У побуті не цінується комфорт та затишок, культ садиби взагалі відсутній. Скажімо, запрошують на гостину, а на столі — лише квашена капуста, солені грузді і картопля нечищена… Але зате вдосталь горілки, яка розливаються і чоловікам, і жінкам виключно у великі склянки. Про свіжі овочі, сало, ковбасу, яйця, сир там здебільшого лише чули або бачили у телевізорі, у кого він є.
Але так було за часу СРСР, а яка зараз сучасна Росія і її Сибір, я не знаю. Безумовно, тоді я почував себе там жахливо, і всіма силами намагався повернутись в Україну. Радий, що мені це швидко вдалося.
— А тепер Росія для нас окупант.
– Це плата за нашу Незалежність. Ми не усвідомлювали цю ціну на старті державності, не до кінця усвідомлюємо і зараз. Але щоби дві титульні нації, росіяни і українці, зі зброєю пішли одна на одну – то ніби сон жахливий. Народ платить за прорахунки своїх обранців, за свою байдужість і недалекоглядність. Всі ми увірували, що незалежність Росія нам подарувала. Аж ні. Її треба виборювати і захищати.
– Миколо Петровичу, а що для Вас рідні Крути? Пам’ятаєте, в
Олександр Олеся: Ще до хутора далеко// Натомився… шкода ніг// Сніп під голову поклав я// і у чистім полі ліг…
— Крути для мене не просто мала Батьківщина. Це земля мого становлення, гартування волі, формування характеру, життєвих цінностей і професійних орієнтирів. У дитинстві я чомусь соромився назви свого села, а ось зараз гордий, що його героїку знає не лише Україна. На мій характер, харизму Крути навряд чи вплинули, адже я 15-річним хлопцем звідти поїхав і мене формувало, гартувало, випробовувало зовсім інше середовище.
Спілкувався і записав
Іван Кирієнко
