До 4-го класу Катеринопільської середньої школи я перейшов вічним круглим відмінником. Не так уже гарно я вчився, зате був страшенно довірливий і слухняний. Але моя «посада» старости класу (дві червоні лички на лівому рукаві піджака) підлягала ротації, і десь на початку вересня мене на класних зборах демократично (за ненав’язливою допомогою вчительки) переобрали.
Смужечки я відпоров, і все мало канути в заслужене забуття, якби не сліди тих смужечок (не вилиняло)… та ще одна подія. Подія сталася 6 листопада, напередодні Дня Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Вже три дні піонервожаті муштрували нас у приміщенні районного клубу до урочистого святкового ранку, що традиційно проводився в тому ж клубі за участі найвищого районного начальства й найпередовіших трудівників району. Два піонерські загони, очолювані найголовнішими відмінниками-прапороносцями, мали з різних боків увійти до зали, пройти спеціальним маршрутом проходами поміж рядами (не заплутатись і не зіткнутись!), вийти врешті на сцену, утвердити прапори й продекламувати з десяток куплетів високої партійної поезії, а далі так само майстерно продефілювати тими самими маршрутами й щезнути з зали.
Я не був найголовнішим відмінником, бо в нашому класі була ще головніша відмінниця (здається, саме нова староста класу). Вона мала нести знамено. І ось, надвечір 6 листопада, під час генеральної репетиції з’ясувалося, що відмінниця захворіла, лежить у лихоманці. Мене, як ото запасного кандидата в депутати, негайно поставили до прапора.
Я вжахнувся!
Я добросовісно вивчив свого вірша, але ніяк не сподівався на таку честь і зовсім не стежив за тим, як належить ходити прапороносцям. А воно було зовсім не просто. Я уявив собі, як я зіб’юся з маршруту і яка це буде ганьба на весь район. І категорично відмовився очолювати ходу. Просто панічно злякався конфузу, жодних інших причин не було й не могло бути.
Мене пробували вмовити, навчити, налякати…
Даремно.
Мене заклинило.
Піонервожата розплакалась. Відмінників більше не було. Я не пам’ятаю, як вийшли з ситуації наші масовики-затійники, але в перший же день після свята мого батька викликали до школи (МТС і школа розташовані поруч). Бесіду з батьком вели одразу двоє чи троє представників шкільної парторганізації на чолі з самим директором.
— Ви маєте попрацювати з вашим сином. Бачите, він у вас якийсь аполітичний. Ви знаєте, він відмовився вносити прапора до такого урочистого свята?! Ви розумієте, що це значить?!
— Мабуть недарма його звільнили від обов’язків старости класу, — докинула піонервожата.
Тоді слово «політичний» було дуже страшне. Ще страшнішим, бо незрозумілим, було для мого батька слово «аполітичний». Батько дуже рідко бив мене, і завжди абсолютно за діло. Цього разу він повернувся увечері додому сам не свій і негайно поставив мене «на килим».
— Покажи свого піджака. Так. Де ці дві лички?
— Я їх десь викинув. Мене переобрали…
— Чому переобрали?
— Ну, так… усіх переобирають. Не може ж один учень увесь час…
— Брешеш.
Тут стало страшно мені: я ніколи батькові не брехав, і він завжди мені вірив (хоча це не завжди рятувало від кари), але тут він не вірив, а я не розумів, чому він не вірить.
— Чого ти відмовився прапора нести?
— Я боявся заплутатися в залі…
— Брешеш! – батько скинув паска і оперезав мене ним по плечах. – Кажи правду!
— Я правду кажу…
— Брешеш!!!
Далі… мене десь не стало.
Я ще встиг краєм ока помітити, як кинулася до нас мама… і тут мене не стало. Я опритямів у ліжку, горілиць, над собою побачив обличчя — заплакане мамине й біле, як крейда, батькове. Нічого ніде не боліло, я ніяк не міг зрозуміти, що такого трапилося. Коли батько вдарив мене, це навіть не було надто боляче; але мене вимкнув із реальності повний абсурд: я кажу щиру правду, а батько не вірить!
Це була єдина екзекуція, яку я довго батькові не міг пробачити. Ще запам’ятався синець, якого я на другий день побачив на маминому плечі – він чітко відобразив форму пряжки татового паска. Після того батько більш ніколи мене не бив, хоча прикрощів я завдавав йому не менших. Безумовно й остаточно я простив його тільки тоді, коли мене самого заходилися залучати до рідної КПСС. Батька вже не було в живих, але його тяжкий урок допоміг мені не датися.
