Оце вам приклад того, як ідею українізації можна звести до абсурду, по суті дискредитуючи її. Наша найзатятіша активістка цього разу виступила як експерт зі ЗМІ й вирішила, що їх мова має бути прив’язана до паспортів споживачів їхнього продукту, і з цією метою (sic!) вважає за необхідне відновити в паспортах графу «національність».
Українець? Мусиш дивитися українське.
Кримська татарка? Тобі можна татарське. І т.д.
Ось вам майже анекдот: у молоді свої роки орендував я кімнату в однієї київської родини. Була у них дочка приблизно мого віку і звали її Софа. Одного вечора здибалися ми на кухні за чаєм. І раптом Софа мені каже:
— Ти знаєш, у нас інтєрнаціанальная сємья.
Я з подивом витріщився на неї: «Як так?»
— У мєня мама єврейка, папа — грєк, а я – русская!
І от у світлі ідей пані Лариси Ніцой я собі думаю, якою мовою повинні були б дивитися новини в столиці України єврейка Фіра Самойловна, грек Лазарь Мойсейович та росіянка Софа, яка народилася в Києві, в школі вивчала українську і ніколи не була на своїй теоретичній батьківщині, себто в Росії? Запис у паспорті зазвичай — лише формальність, яка може не відповідати справжній етнічній чи генетичній належності власника паспорта. Добре, якщо він відповідає ментальності. Бо належність до нації, народу, етносу є проявом самоідентифікації індивіда.
Ось вам класичний приклад двох родин: Драгоманови й Косачі — представники південних слов’ян, яких доля закинула на береги Дніпра. Вони назвалися українцями й зробили для України більше, ніж будь-яка етнічна українська родина.
Коли йдеться про мову ЗМІ, для суспільства й держави важливо, щоб ЗМІ виконували націєтворчу й державотворчу функцію незалежно від того, що там могло б бути написано в графі «національність» у паспорті окремо взятого громадянина.
Щоб виконувати цю функцію, завданням ЗМІ є згуртуваня своєї аудиторії навколо певної національної ідеї, певної ідеології, яка має надихати на реалізацію тієї заповітної ідеї-мрії. І для нас немає значення, до якої етнічної групи відносить себе член суспільства чи громадянин країни і яка національність записана у нього в паспорті.
Мова ЗМІ є тут ідеологічним інструментом, який виконує об’єднавчу, тобто націєтворчу й державотворчу функцію. Саме тому й Конституція окремою статтею визначає статус української мови як державної.
Кремлівська пропаганда добре знає ці речі, і тому «русскій мір» пропагує себе виключно російською мовою, і його не цікавить ваша етнічна належність, ваша самоідентифікація чи що там у вас написано в паспорті. «Русскій мір» неможливий без російської мови, і цим його ідеологія відрізняється від комуністичної ідеології, яку можна було ефективно пропагувати буль-якою іншою, зокрема й українською мовою.
Таким чином, «русскій мір» можна перемогти, вибивши з його рук мову. Ось чому для нас важливою є широкомасштабна, поетапна українізація.
З погляду перспектив і мети українізації, будь-яке і в будь-якій сфері квотування української мови — нонсенс. Було б доцільніше квотувати мови меншин — як на національному рівні, так і на місцях. Але й це непродуктивно. Національні ЗМІ та їхні регіональні відділення, місцеві комерційні ЗМІ мають функціонувати виключно державною мовою, і ця умова має бути першою при реєстрації та ліцензуванні. Без обговорення. Крапка.
Разом з тим, закон повинен давати можливість національним меншинам засновувати свої ЗМІ (як і школи), утримувані виключно коштом громад тієї чи іншої меншини, але категорично забороняти будь-яке фінансування ззовні.
За таких умов будуть і вовки ситі, і вівці цілі. Зате держава зможе контролювати свій інформаційний простір і створювати умови для вільного розвитку національної науки, освіти і культури, формувати і зміцнювати націю.
Український Університет
