Утла вулиця Михайлівська в Житомирі, на яку не ступав останні десять років, ніби теж отримала безвіз – причепурилась невпізнанно та модерно – і людьми, і нерухомістю. Ця пішохідна вулиця із безліччю крамничок та гаштетів пахне спокоєм, парфумами і кавою.
У кав’ярні «розбалуваної Галі» весь запопадливий персонал розмовляє — нарочито й відзігорно – державною мовою! Це направду тішить.
Засмучує хіба те, що печалить нині не лише в Житомирі, а і в Чернігові, Рівному, Чернівцях і навіть Києві – на всьому цьому безумовному похапливому відродженні лежить і подразнює чутливий ніс порохнява постколоніалізму.
І пил той не вивітрюється жодним чином.
В свідомості широкого загалу лишається, на жаль, стриміти ментальна скабка, сказати б, московскай калбаси і водки, під пиво з таранькою – розістелена газета «Правда» чи «Известия», а для периферійної освіченої публіки і досі є авторитетом «брат Пушкін».
Це відчувається в повітрі вулиці Михайлівської і читається в очах тамтешніх насельників. Яскравий тому приклад — розрекламований напередодні у соціальній мережі Житомирський книжковий форум, на який і я зопалу «клюнув». Він став ніби крапелиною дощу з великої та важкої як свинець хмари.
***
На залиту сонцем вулицю, перед очі баражуючого туди-сюди неквапливого люду виставилися аж три (!) утлі ятки вітчизняних видавництв. На розкладках були між тим надзвичайно цікаві новодруки української класики, відомих сучасних авторів, навіть книжки яскравих представників «житомирської прозової школи», але люди здебільшого байдуже проходили повз.
З усієї тієї прикрості навівало фантазії: якби перед ті три ятки та поставити якогось не зовсім тверезого «закликала» з гучномовцем, котрий горлопанив би про розпродаж «послєдніх томіков», скажімо, Пушкина, Асадова, ну, і Євгения Євтушенко, — мали б клієнтуру, навіть чергу…
Власне, це те, про що писав житомирянин Володимир Даниленко ще 2008 року у своїй книжці «Лісоруб у пустелі». «Великі українські міста завжди були центрами проживання завойовників, які вчили свою челядь зневажати все своє і обожнювати хазяйське. У великих містах люди не привчені до своєї культури, бо виховані на чужій, яку вважають рідною. Якби Уїтні Х’юстон стала співати українською, то в Україні її любили б менше, ніж Альону Апіну…».
Нині – 2019-й.
Вже нема Уїтні Х’юстон, Апіна, пишуть російські блогери, запухла з перепою… Але в Україні мало що змінилося. На Житомирському книжковому форумі навіть своїх житомирських письменників мало хто купує. І проблема не в письменниках, а в читачах. Проблема не в якості пропонованого літературного чтива, а в нікчемності тих, з високими сподіваннями про кого, все це творилося. Якась масова читацька прострація. І ця неміч, бачимо, вгніздилася не лише в анемічності до розторопного читання і читання загалом, а навіть у недавньому політичному неадекватному виборі для самих себе…
Житомирська ж «літературна прозова школа», як би хто не зловтішався з того визначення, має надзвичайно високу мистецьку планку. Настільки високу, що деяким обласним осередкам НСПУ до того рівня – як аматорським кіностудіям до Голівуду.
Житомиряни, легковажні до читання, навіть не усвідомлюють, що в їхньому середовищі, на цій Божій землі зросли і явили свій талант світові потенційні Нобелівські лавреати, котрі сидять із тим талантом у затінку й по суті злидарюють.
А все тому, що цивілізований світ просто не годен їх уздріти і зачудуватися, як, скажімо, тішиться із наших футболістів чи боксерів.
Житомирщина на віки просякла магічним духом Бориса Тена, Євгена Концевича, філософською глибиною Валерія Шевчука, своєрідними літературними майстрами — В’ячеславом Медвідем і Євгеном Пашковським, а ще ж і Григорій Цимбалюк, Василь Врублевський, Геннадій Шкляр, Юрко Гудзь і той же Володимир Даниленко та решта.
І колись, напевно, їх почитають масово і оцінять належно, але все те буде колись. А поки що, як пише Володимир Даниленко, «Україна багата талантами, тому знищує їх за життя, щоб після смерті творити святих».
До речі, про смерть.
Місяць тому не стало В’ячеслава Шнайдера, ще одного житомирянина, скромного у побуті і нахрапистого у літературі. Його поетичні екзерсиси на кшталт: Перебудова – помилка тактична//але іди до мене мій народ//я партія твоя комуністична// і де мій пеніс – там твій рот – то те, що годі було друкувати на папері, його розносив вітер поміж люди, і воно не зникне й не забудеться ніколи, бо завжди — на часі, злободенне, хоч яка би партія при владі не була – комуністична чи зі слуг народу.
Вячеслав Шнайдер – це той чоловік, що написав дивовижну повість «Записки сільського єврея». Ті «Записки» — то своєрідний манускрипт про історію співжиття і дружби між українським і єврейським народами. То згусток гумору, легкого витонченого письменницького стилю, то, як пише видавець, екзотична мандрівка в глибини українського провінційного космосу.
І що?!
«Записки сільського єврея», написані понад десять років тому, так і лишились непомічені серйозною критикою. Цей бестселер, який десь в Німеччині чи Франції вже сотні разів перевидавався б і став подією, а автор би розбагатів, у нас не спромігся ні на що – ні на славу Шнайдерові, ні на матеріальну винагороду.
Лежали «Записки» і тут, на розкладках форуму.
Лежав мистецький, художній діамант, настільки огранений і яскравий, що йому насправді ціну важко скласти… Проте лежав собі та й лежав, і ніхто його навіть до рук не брав, ні зім’ятої гривні не дав. Що вдієш – у «місті сліпих» свої закони!
***
У Володимира Даниленка є дивовижне за напругою оповідання – «Тепле пиво». Якби Бог зна в який спосіб матеріалізувався раптом його головний герой Славка Бичок і потрапив у ці липневі дні на Житомирський книжковий форум, він з відчаю за «темних» земляків своїх, напевно, ще раз цибанув би вниз із сьомого поверху, загриз Буцикового собаку і загинув сам.
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
