Кожен по-своєму проводить відпустку: хтось їде на море, хто – на далекі острови, хто в Карпати, хто – до Парижа чи Риму. А я – до Сибіру. Там довелося побувати двічі – у 2000 і 2002-ому. Тепер наважилася поїхати втретє. Поклик рідної крові долає всілякі перепони, кордони, митниці…
Проте, як і тоді, поклик професії не дав обмежитися спілкуванням із родичами. Випала нагода зустрітися з земляками, вихідцями з України, які в різний час, за різних обставин опинилися в далекому краї, але не забули своє коріння, свою батьківщину, свої традиції. Більше того – намагаються «сіяти» зерна рідної української культури в тому середовищі, де доля призначила жити.
Я вже писала якось про активістів Томського Центру української культури «Джерело», з якими познайомилася 15 років тому. Центр діє понад 25. Приблизно стільки ж активно пропагують українську культуру представники Української національно-культурної автономії в місті Новосибірську. Її керівника Володимира ПАВУКА знала заочно, через «джерелівців», точніше завдяки моїй сестрі. Тож зраділа нагоді познайомитися з ним, поспілкуватися. І отримати щедру, аж через край, порцію емоцій.
Володимир Федорович не говорив пафосно про любов до України, не прикрашав епітетами і емоціями свою розповідь. Він говорив про діло:
– Ми єдина організація в Новосибірську, яка представляє українську діаспору. І я завжди підкреслюю, що в цьому місті, як і в області, кожен третій мешканець має українське коріння в тій чи іншій мірі. В Новосибірську – це 500 тисяч. Вони – носії української культури, споживачі української культури, тому нам є для кого старатись. Сам я родом із Львівщини, з Буського району. За фахом геолог, навчався в Києві, потім поїхав у Сибір за романтикою. Пам’ятаю, мама плаче, тато відмовляє: куди ти їдеш, туди ж висилали людей… Думав, що за два-три роки повернуся, і так за цікавою роботою не помітив, як збіг час, як женився, народилися діти. За двадцять років у геологічних експедиціях об’їздив весь Радянський Союз. І часто кажу, що тут, у Сибіру, я тимчасово вже… 47 років.
– Як же Ви надумали об’єднати українців у громадській організації?
– Якось на початку 2000-х років у місті помітив вивіску «Національно-культурна автономія українців у м. Новосибірську». Мене це подивувало й зацікавило, бо через те, що їздив по світу і мало бував у місті, раніше про таку організацію не знав. Прийшов до них у гості, якраз на 9 березня, під час відзначення Шевченківських днів. То було маленьке приміщення у підвалі, і коли взяв слово, сказав: «Мені образливо за вас, за те, що така велика діаспора має збиратися… у підвалі». Я до цього побував у США, в Канаді, бачив, як живе діаспора: там вони мають свої школи, церкви тощо. І я пообіцяв, що спробую щось зробити. Домовився в мерії, оформив оренду, вклав власні 10 тисяч доларів, і вже через півроку ми зайшли в нове приміщення (у ньому й розмовляємо. Крім зали, де проводять концерти, зустрічі, де на стінах розміщені ікони, портрет Шевченка у рушниках, різні стенди, фотомонтажі, є кілька інших кімнат, де зберігаються костюми, музичні інструменти, де можна попрацювати над документами чи сценаріями, випити каву – авт.). Ми створили новий ансамбль «Мрія», ансамбль бандуристів, стали відзначати українські свята, Шевченківські дні… Почали рекламувати свою діяльність на сайтах (про нас можна почитати на сайті «Кобза», сторінка «Українська мрія Новосибірська»), на радіо, на телебаченні, в газетах, у журналах, показувати, що ми є.
А почалося все від 1989 року. Я завжди підкреслюю, що незалежній Україні буде 26, а нашій організації 28 років. Спочатку то було відділення «Просвіти». Потім реорганізувались, коли вийшов закон про національні меншини.
Звичайно, в останні роки ми дуже важко переживаємо через конфлікт між Україною і Росією. Як громадська організація не можемо брати участь в політичних акціях (є закон, і в нас це записано в статуті). Тож я зібрав активістів, і ми вирішили, що маємо ще активніше пропагувати все українське – це буде нашою найкращою підтримкою України. Проводимо масові концерти, заходи, різні виставки, зокрема української вишиванки, причому у великих будинках культури міста, художньому, краєзнавчому музеях. Ми не ховаємось, навпаки демонструємо свою українську ідентичність.
– А як реагують люди на ваші заходи, власне, в контексті цих подій?
– Звичайно, не секрет, що населення зомбоване тою пропагандою, яка йде по телебаченню. Порушилися стосунки між простими людьми, навіть між рідними. І навіть серед діаспори. Але дедалі більше людей починають розуміти, бачити, що твориться за кадром того, що показують. Тож більшість населення це сприймає нормально. Треба зауважити, що Новосибірськ – місто багатонаціональне, і на побутовому рівні тут спокійно, за винятком окремих ексцесів.
– Володимире Федоровичу, знаю, що Ви доклали багато зусиль до того, щоб у Новосибірську був встановлений пам’ятник Тарасові Шевченку.
– Ми ще в 2012 році задумалися, як будемо відзначати 200-річчя від дня народження Шевченка. Хотілося, щоб це було щось незвичайне. А оскільки в Новосибірську є Шевченківський житловий масив і вулиця Шевченка з радянських часів, написав листа у мерію, аби дозволили встановити бюст Кобзареві. Два рази засідала комісія, я дуже активно відстоював цю свою ідею, і комісія з аріхтектури дала добро. Відтак мер підписав відповідне рішення. Оголосили конкурс на кращий ескізний проект. У ньому взяли участь архітектори і скульптори з Новосибірська, Сургута, Москви, Києва. І найкращою архітектурною пропозицією виявився проект новосибірського архітектора Скоробагатька, а скульптурною – московського архітектора Ульянова, який, до речі, родом із Києва. Тоді постало питання коштів. Ми стали рекламувати свою ідею, на всіх концертах, заходах у нас стояла скринька. Та, на жаль, підтримка була невелика, і за два роки змогли зібрати тільки 150 тисяч рублів. Тоді вирішив звернутися до багатих українців, які тут живуть. Та, на моє здивуванняя й розчарування, жоден багатий українець не відгукнувся.
Що робити? Я взяв участь у десяти різних конкурсах мерії, уряду Новосибірська й області. І у трьох отримав підтримку. Таким чином, із трьох мільйонів рублів, які потрібні були на пам’ятник, третину набрав у грантах. Ще 500 тисяч пожертвував пенсіонер з українським корінням, з яким мене раніше пов’язувала робота в галузі геології. І в розпал робіт я зрозумів, що не вистачає 700 тисяч, тож ці кошти вклав сам.
Так минув 2014 рік. Почався 2015-й, і ця конфліктна ситуація, що виникла між двома державами, далася взнаки. Почався тиск на мене. Місцеві радикали писали листи меру, губернату: мовляв, Павук – націоналіст, бандерівець зі Львова, що треба заборонити встановлення пам’ятника. Сім разів розбивали вікна в нашому приміщенні, розписували двері свастикою, різними написами тощо. Я зрозумів, що, по-перше, якщо піддамся на той тиск, то собі того не подарую, по-друге, якщо ми ще трохи зволікатимемо зі спорудженням пам’ятника, то на другий рік ніхто нам цього не дозволить. Я терміново вклав кошти.
Треба віддати належне мерові і губернатору, вони також не піддалися на той тиск. Бо, певно, розуміли — якщо зараз заборонити, то також негативу буде немало. І 29 вересня 2015 року ми в урочистій обстановці відкрили наш монумент. Був присутній міністр культури, було багато посадовців з області і мерії, багато представників преси…
На стелі біля постаменту викарбувані відомі слова Шевченка «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю…». Дехто сприймає ці слова як заклик до росіян і українців. Я розумію, до кого вони звернені… Кожен має право на власну думку. Головне, що тепер ми всі події, які відзначаємо, починаємо із покладання квітів до пам’ятника: день народження Шевченка, 22 травня, день перепоховання, День незалежності України, день народження нашої організації…
Ще одну деталь скажу: позаду пам’ятника росте «внучка» Шевченківської верби із Мангишлаку. Взяв її пагони у Львові, в Стрийському парку, від дочки тієї верби – у 1961 році львівські письменники їздили на Мангишлак і привезли її звідти. Я три роки вирощував деревце в себе на городі. І коли воно виросло до трьох метрів, висадив його там, на пустирі, де ще не було пам’ятника. Коли пам’ятник поставили, я друге дерево посадив. А торік на відзначення дня перепоховання Шевченка ми посадили там дві калинові алеї. Калину Тарас Григорович дуже любив, кілька сотень разів згадував її у своїх поемах. Згодом я узгодив у мерії проект зі створення скверу імені Шевченка. І ще одне: я не міг відкрити пам’ятник, не побувавши на могилі Пророка. За два тижні до відкриття полетів у Канів і поклонився Йому.
– Наче попросили в Кобзаря благословення…
– Так.
– А яка у Вас сім’я?
– Дружина – росіянка, з Воронезької області, але в ній тече українська кров – бабуся була українкою. Маємо двох синів і четверо онуків. Невістки – місцеві, росіянки. Якось я задумався, як же мені в сім’ї «насадити» українську культуру. Привіз зі Львова шаровари, блузки, вишиванки і подарував невісткам, сватам. І тепер, ось уже 13 років поспіль на Паску вони вдягають вишиванки і приходять до мене в гості.
Ось так і живемо. Що можемо, робимо. Синам своїм я кажу: колись і ми помремо, а що ж людям залишимо? Треба зробити щось таке, щоб була пам’ять… Тішуся, що мені вдалося встановити пам’ятник Шевченкові.
Відгуки про нього гарні.
Хочу однак сказати, що реакція українських ЗМІ на наш пам’ятник стримана. В публікаціях є такий підтекст, що російська влада використовує це в своїх цілях: мовляв, не заборонили ж пам’ятник українському поетові. Розумію, що це справді певною мірою так. Але впевнений: все, що ми зробили і робимо, сьогодні дуже потрібно. Це для людей залишається. Бо політики приходять і відходять. Міжусобиці колись та закінчуються. А люди повинні жити в мирі і добросусідстві.
Наша розмова закінчилася біля пам’ятника Кобзареві, біля Шевченкової верби.
Володимир Федорович повіз нас до цього пам’ятного, людного місця, де навпроти адміністративних будівель в центрі міста, піднісшись над трасою, височить знайомий образ, і ми поклали до підніжжя жовті хризантеми. Там, у далекому мільйонному російському мегаполісі, в цю мить якісь особливі емоції нуртували в душі. Ми не намагалися давати їм означення, бо це той випадок, коли слова зовсім не потрібні. Тільки на прощання обнялися з Володимиром Павуком, як давні-давні друзі або й рідня.
Томськ, Новосибірськ
