Поза усяких сумнівів, це було найавторитетніше, найпопулярніше, наймасовіше, найулюбленіше видання столиці тих часів.
Один лиш красномовний факт: вже за годину, а то й раніше, до виходу свіжого номера біля кіосків вишиковувались довжелезні черги киян та гостей столиці, аби якнайшвидше дізнатися про останні новини міського життя з її, так би мовити, головної газети.
Слід сказати, що основна частина тиражу реалізовувалась виключно через роздріб. Тому найсуворіше дотримання графіка випуску (не пізніше 13.00 газетні матриці мусили надійти до дільниці стереотипів відділення ротаційних машин, а за півтори години — до кіосків тодішнього «Союздруку») було ключовим у стосунках редакції і друкарні. Бо столичний читач не прощав навіть найменшого запізнення «Вечірки» і негайно телефонував до редакції.
Що ж до тих, хто хотів отримувати улюблене видання з поштових скриньок у себе вдома, то вони, «на доважок», мусили замовляти щось з нудної компартійної періодики на кшталт «Комуніста України», «Партийной жизни» та ін. Щоправда, постійним авторам чи просто знайомим співробітників, редакція виділяла спеціальні талони (цікавий факт епохи штучно створених дефіцитів), аби унеможливити подібну несправедливість.
Хоч популярність третього в СРСР вечірнього часопису (після Москви та Ленінграда) — то секрет Полішинеля. Просто йому дозволялося публікувати менше нудної казенщини, яка заповнювала шпальти тодішньої партійно-радянської преси і, відповідно, більше інформаційно-пізнавальних матеріалів.
Та не лише ця обставина працювала на авторитет видання. Так вже склалося історично, що до «вечірки» брали на роботу кращих майстрів пера як столиці, так і всієї України. Працювати у ній було престижно та й матеріально вигідно, дякуючи доволі пристойним на ті часи гонорарам.
Упродовж десятиліть газета була потужним трампліном для низки відомих імен української та тодішньої всесоюзної журналістики. Варто подивитись послужні списки столичних газетярів «першої гільдії» кінця ХХ початку ХХІ ст., щоб побачити з-поміж них чимало вихідців з «ВК».
Про тих, хто стояв біля його керма.
Зі скупих архівних даних та спогадів редакційних ветеранів кількох поколінь відомо, що першим головним редактором ще довоєнної російськомовної столичної вечірньої газети «Большевик» був Хаїм Токар, котрий сумнопам’ятних часів боротьби з космополітами кінця 50-х років мав проблеми з «компетентними органами».
Його справу після війни продовжили Дмитро Шлапак, Іван Тетерук, Андрій Рябокляч, Святослав Іванов, Іван Семенець, Анатолій Мельниченко, Олег Ситник, Микола Кіпоренко, Яків Грицай, Віталій Карпенко та низка інших дрібнішої фракції персон.
Критично й неупереджено оцінюючи професіоналізм та моральні чесноти кожного з них, можна з певними застереженнями констатувати, що найвищих піків популярності газета сягала часів Святослава Іванова, Івана Семенця та Віталія Карпенка. Вони, перебуваючи у доволі хистких, образно кажучи, кріслах, між молотом і ковадлом (партійні органи і читач), запам’ятались яскравими, непересічними особистостями.
Якщо дуже схематично, кількома штрихами, зобразити портрет газети під їхньою орудою, то за керівництва С.П. Іванова це було інтелігентно-інтелектуальне видання — канонізовані «Вечірні розмови» М. Т. Рильського чого лиш варті. І. Д. Семенець брав читача рівнем критики, де пощади не було нікому, за винятком хіба що верхівки партноменклатури. В. П. Карпенко, який очолював колектив під час горбачовської перебудови, заробив непоганий політичний капітал, порушуючи замовчувані донедавна пекучі суспільні проблеми, ігноруючи заборонені радянською цензурою гострі теми голодомору, сталінських репресій та ін.
Та, безумовно, найколоритнішою, найоригінальнішою, водночас чи не найсуперечливішою постаттю з цієї трійці можна вважати І. Д. Семенця, про якого ще за його життя ходили легенди. І не лише тому, що перебував на посаді головреда понад вісім років — найдовше від тих, хто обіймав її і до, і після нього. Хоча бажаючих умоститися на це місце, не бракувало. Та далеко їм було до Семенця, як куцому до зайця. Один лиш послужний список Івана Даниловича чого вартий! З вісімнадцяти років, після закінчення першого курсу Черкаського учительського інституту на війні, має поранення і бойові нагороди.
На гребені хрущовської відлиги заступника завідуючого відділом пропаганди і агітації ЦК ЛКСМУ Івана Семенця призначають головним редактором газети «Молодь України». Дякуючи його потужному творчому потенціалу, винятковим організаторським здібностям, газета стала наймасовішим, найулюбленішим виданням в Україні, а тираж її (фантастика за мірками теперішніх українських мас-медіа ) наближався до 1 млн. примірників.
Та все ж «Вечірній Київ» особлива сторінка біографії цієї яскравої особистості. Тут І. Д. Семенець викладався сповна, наче відчуваючи, що звідси назавжди піде з журналістики. Його вимогливість до підлеглих, як кажуть, зашкалювала. Сам працював на повний знос, і того ж вимагав від творчих працівників. Влаштовував нищівні розноси за найменші неточності в матеріалах, а надто фактичні помилки, рішуче давав по руках тим, хто прагнув використати газету в шкурних інтересах.
Але за його перебування на посаді головреда, жоден журналіст не залишив редакцію з «вовчим квитком» , як того часом вимагали партійні чиновники (і це теж феномен І. Д. Семенця! ), хоч потім у вузькому колі винуватцям діставалося від патрона на повну котушку. Він щедро винагороджував за творчість та ініціативу зі свого редакторського фонду і, на противагу багатьох колег-головредів, (про що теж ходили легенди, гарантував підлеглим столичну прописку, в в ідеалі — ще й дах над головою. Натомість вимагаючи відданості газеті, праці до повного виснаження.
Чиї імена робили погоду на сторінках «Вечірки» тих часів?
Це Леонід Даєн (економіка), Іван Шпиталь (фейлетони), Олексій Самійленко (міжнародне життя), що уславився таким архаїчним нині жанром як памфлет. Названий список був би неповним без імен Павла Позняка, Миколи Варварцева, Бориса Павловського, Михайла Кагановича, (племінника одіозного Лазаря), що виступав під скромним псевдонімом футбольного оглядача К. Михайленка, Євгена Ямпольського, Дмитра Киянського, Івана Коваля, Аркадія Хідекелі, Віолетти Мацюк, Вадима Фельдмана, Людмили Зуєвої та інших цікавих особистостей.
«ВК» 70-80- х. років минулого століття важко уявити без фантастичної працездатності фотокореспондента-довгожителя і водночас дивовижного ремісника, якщо не халтурника, Олександра Примаченка, чиї безликі, на один копил, хоч бездоганного технічного виконання, світлини нових мікрорайонів мандрували з номера в номер. Коли ж вести мову про милістю Божою професіоналів, то це його колеги Борис Львов, Андрій Євсєєв, художники Петро Ткаченко та Юрій Козюренко.
Останній, карикатурист у другому поколінні, лишився у пам’яті читачів, як, так би мовити, батько кумедного хлопчика Погодки, чиє зображення було своєрідною заставкою щоденного прогнозу погоди Укргідрометцентру і, ні разу не повторюючись, залежно від подій, що відбувалися в місті, не сходило з перших сторінок принаймні упродовж трьох десятиліть.
Про тих, хто перебував «за кадром», але без яких газета не мала б лиш їй притаманного поліграфічного малюнка та потужного творчого стрижня. Відповідальний секретар Марко Максович Черп тут заслужено стоїть під номером один. Видатний трудоголик, що так рано пішов з життя, неперевершений ерудит, надпотужний генератор творчих ідей, невиправний ворог сірятини й халтури, «на п’ять хвилин» кандидат наук російської філології — це тих часів безкомпромісного ВАКу, коли наукові звання за красиві очі нікому не присуджували. З ним було надзвичайно цікаво працювати.
Такого ж високого рівня відданості газетній справі, занудою й педантом у кращому значенні слова, (бо того вимагала невдячна посада) запам’ятався його заступник, Іван Маркович Карпенко. Зібраний у роботі і зосереджений, він вимагав від творчих працівників такої ж точності та обов’язковості, нікому не прощаючи ані хвилинної затримки з відправленням матеріалів до друкарні. Бо це призводило до неминучого зриву графіка випуску номера і доволі солідних штрафів з боку видавництва.
Та чи не найяскравішою, найавторитетнішою, найшанованішою у колективі постаттю, яка протягом сорока (!) з гаком літ перебувала «за кадром», ветерани газети одностайно визнають Миколу Курочку. Обіймав він напів-технічну посаду випускового, що у тогочасних «табелях про ранги» вважалася нижчою ніж, скажімо, заступник відповідального секретаря.
Але який то був спеціаліст!
За складністю завдань, що доводилося вирішувати у стресових ситуаціях, коли графік летить шкереберть, він стояв на голову вище деяких відповідальних секретарів. Микола Никифорович, як ніхто інший, вмів налагоджувати традиційно непрості стосунки представників різних відомств — газети і друкарні. Міг у разі потреби замінити лінотипіста чи верстальника…
Про що писав «Вечірній Київ» тих часів…
Ясна річ, про трудову вахту. Зрозумілою мовою кажучи, про виробничі досягнення на честь чергових роковин відомої революції, свята 1 травня або, неодмінно історичного, чергового партійного з’їзду. З номера в номер на перших шпальтах публікувалися світлини кращих представників робітничих професій з одноманітними текстівками-поясненнями до них на кшталт «… надцять років працює на заводі «Більшовик» токар Іван Петренко, який виконує норми виробітку на 115-120 процентів». Хоча, заради об’єктивності, слід зауважити, що в цьому стосунку не відзначалися оригінальністю пояснень до фото усі без винятку газети тодішнього СРСР.
Серед основних рубрик «вечірки» — «Проблеми нашого господарювання», «Хай засяє чистотою наше місто дороге», «Київ люди прикрашають», «Думки вголос». Остання, добірка листів, за сірятину й безликість прозвана редакційними дотепниками як «Думки в свинячий голос».
Інколи газета, на жаль, не соромилася публікувати прізвища киян, що мали нещастя потрапити до витверезника. Це було часів керівництва «ВК» одним з миршавих як фізично, так і морально головних редакторів, що придумав дотепну, на його думку, рубрику «Під кутом 40 градусів». «Відзначитись» у ній, до того ж з глузливо-образливими коментарями, коштувало сіромахам чималих неприємностей.
На щастя, цьому «оригінальному» жанру судилося недовге життя, бо його творця невдовзі виперли з синекурної посади. Далекий від журналістики чоловік, не надто переймався організацією творчого процесу, а більше — інтригами в колективі, дбав про особисті інтереси, і мав якийсь збочений смак до комфортного життя. Облаштував собі не службовий кабінет, а маленький салон вишуканих меблів, котрому, як кажуть, у підметки не годилися аналогічні приміщення — від перших секретарів райкомів партії і вище. Втім, то деталі…
Звичайно ж, відповідно до статусу, значну частину газетної площі посідали інформаційні жанри. Особливо репортаж, до якого І.Д. Семенець виявляв особливу прихильність. Досить перелічити лиш його різновиди. Просто репортаж, а далі (ранковий, нічний, з місця події, критичний, фоторепортаж), не рахуючи інтерв’ю. А ще один раз на тиждень виходила сторінка з доволі претензійною назвою «Все про Київ, все про киян» та нервово-витратна для працівників відділу інформації добірка повідомлень «Київ сьогодні: від 6-ї до 10-ї», де з протокольною точністю фіксувалися найцікавіші факти міського життя, що мали місце за певної години.
Для репортерів “ВК” було питанням престижу повідомляти в номер про подію, «народжену» не пізніше 13.00. Коли ж їх обганяли колеги з інших видань, то керівник відділу інформації мав неабиякі обструкції з боку головреда. Часом траплялися курйози. Скажімо, центральний іподром столиці газета «відкрила» на десять годин раніше до підписання акту державної приймальної комісії.
Олександр Шишов, Павло Ларіонов, Майя Фонова, Анатолій Марчук, Михайло Дереза — ось імена штатних працівників, хто постачав читачеві найсвіжіші новини міського життя, неодмінно зі словом «сьогодні».
У 1972 році виходить роман «Собор» Олеся Гончара, автора канонізованих «Прапороносців» та інших творів, написаних у творчій манері соцреалізму, який… зазнає нищівної критики з боку компартійних бонз — від батьківщини застою Дніпропетровська аж до білокам’яної за паплюження радянської дійсності.
Уся вірнопіддана преса Української РСР навипередки шельмує цей твір. Не обходиться без курйозів. «Колгоспне село», попередник нинішніх «Сільських вістей», спочатку співає осанну «Собору». Та після того, як на адресу її керівництва пролунали грізні матюки з тодішньої вулиці Орджонікідзе, на 180 градусів змінює свою позицію, і вже не шкодує дьогтю на адресу автора роману, що з доброго дива став крамольним. Відтепер ім’я Олеся Терентійовича у пресі дозволено згадувати лиш в негативному плані.
І саме в цей непростий для письменника час репортер «Вечірнього Києва» Майя Фонова дізнається, що учасник минулої війни О. Т. Гончар є кавалером найвищої відзнаки солдатської доблесті двох орденів Слави (чи не єдиний її володар з численної когорти радянських письменників!), чого він особливо не афішував. Ба більше, кореспондентка бере у колишнього фронтовика інтерв’ю, даючи йому зрозуміти, що матеріал буде опубліковано у номері до Дня Перемоги.
Гніву І. Д. Семенця, коли йому поклали на стіл матеріал, немає меж. «Ви що блекоти об’їлися, газет не читаєте, радіо не слухаєте, не знаєте , що зараз ім’я Гончара під забороною?»,– розпікає він автора цих рядків, зав. відділом інформації.
У душі Івана Даниловича борються складні почуття. Як переважна більшість слухняно-лякливих колег-головредів, він міг би, без вибачень перед письменником, не друкувати статтю про нього. Як колишній командир стрілецького взводу, вважає такий вчинок зі свого боку ганебним.
Однак ситуація не зовсім безнадійна. Через військкомат терміново вдається розшукати ще одного киянина, кавалера ордена Слави, і газета, (щоб не дражнити партійних функціонерів) розповідає одразу про двох фронтовиків. І це відбувається у розпал гонитви на О.Т. Гончара.
Напевно, той день був далеко не найгіршим у його житті.
Тих «буремних» часів брежнєвського застою побутувала думка, що коли опального керівника, митця, вченого чи іншу відому особистість, у позитивному плані згадав «Вечірній Київ», це мало означати його негласну реабілітацію. Принаймні після згаданої публікації критика на адресу автора «Собору» припинилася.
Взагалі цікавою була епоха «розвинутого» соціалізму, чиїм колективним літописцем у столиці стала на довгі роки її вечірня газета.
Валентин Бабенко
