Це пір’їна перелітного птаха, що впала на мур і на мить зігріла холодний камінь. Це барви маминого квітника, які Господь зібрав із цілого світу, щоби справити тризну літу. Це засохла краплина молока на соскові молодої матері.
Цей мох на вічному дубі в затиллі саду. Це тремкі вигини двох тіл, споєні водно, як дві деки скрипки. Це стіл, на якому лежить небіжчик. Це відро води з зірками, яку до ранку вип’є кінь.
Це туман твого вересня, що вранці зволожує дах твого будинку і твоє волосся. Це батькова шапка, забута на кілку в гаражі двадцять років тому. Цей бабин Псалтир, почорнілий і висхлий, як її руки при відході – кафтизми в ньому заснули з того часу.
Це єдина вціліла на лозі виноградина, підмерзла і тріснута, що дає себе випити захмелілому шишкареві. Це надвечірнє проміння, що стекло тобі в руки – останнє золото дня.
Це бруківка на доріжці твого двору – босі ступні впізнають кожен виямок, кожну тріщину. Це холодок її ланцюжка, що в темряві ліг на твої груди. Це пташиний запах волоссячка немовляти.
Це поштова листівка, що випала із закинутого словника – в ній тільки два слова: «Люблю, пам’ятаю». Це наповнення твого дня годинами, хвилинами поезії повсякдення. Це заворожена тиша недільного саду – здається із-за розквітлого куща бузини виглядає новоявленний Бог.
Це скрик невидимого птаха, що ділить твою ніч на чотири сторожі. Це знайдений на горищі загорнутий у верітку чорний, химерно викуваний ключ – залишилося знайти ще скриню. Це молитва криничної води – її чує і глухий, і німий, і адепт, і безбожник.
Це магія ватри, що розбуджує полум’я крові і вичаровує первісні спогади. Це спорожнілий, занедбаний, забур’янений дворик твого дитинства, в якому ще живе приглушена луна давньої радості.
Це млосний аромат вечірньої матіоли, немов намарений сон, немов розгадка столітньої таємниці. Це пожовклі сторінки давньої книги-тестаменту, що злиплися від часу і бальзаму густої мудрості: «Краще ім’я – твоє; краще місце – твоє; кращий час – твій».
Це застільні співанки храмового свята – вони твердіють у серці діамантовими слізьми. Це щоденний, вічний захід і схід сонця над тобою – щоденне, вічне вмирання і відродження.
Це незбагненна пам’ять твоєї душі – про те, що було колись, чого не було і що буде завжди. Це незрима сила правічного чорнила, що стікає з кінчика твого пера…
Мирослав Дочинець
