Ну, майже ніколи. І не тому, що не знаю, як це робиться. Перші матюки я засвоїв у шість років. Мене «просвітив» один хлопець з паралельної вулиці. І пояснив, що ті та інші слова означають. Хлопець цей саме відсидів строк у зоні і незабаром потрапив у неї знову. Може, саме тому я не матюкаюсь. Люди, для яких матірна стала рідною мовою, завжди нагадують мені моє дитинство, складне життя серед однолітків, у кожного другого з яких старший брат або сидів за бандитизм і поножовщину, або вже відсидів, або готувався до посадки. (Тоді всі підлітки ходили з гостро заточеними ножичками і виймали їх за першої ж нагоди).
Я слухав їх і набирався хуліганського досвіду. Але сам не матюкався. Бо читав багато книжок, а герої Жюля Верна, Майн Ріда чи Вальтера Скотта ніколи не лаялися матом (принаймні, в тих перекладах, які були адаптовані для шкільного віку). Хіба що могли вигукнути: “Чорт забирай!” чи “Дідько!” І я хотів бути схожим на них.
Коли я чую матюки, мені одразу згадуються пацани з татуйуванням на руках і вишкіреними металевими зубами, які наводили жах на київські околиці початку 60-х. А наприкінці 70-х я зустрівся з іншим класом людей, для яких матюки були і рідною, і державною мовою – це партійні чиновники.
Свої перші журналістські кроки я робив у Макарівській районній газеті, і от яке диво: пересічні селяни-колгоспники — доярки, трактористи, птахівниці (не кажучи вже про сільських учителів) говорили в моїй пристуності з чемністю і ніколи не вживали брутальної лайки. Натомість голови колгоспів, клерки райвиконкому чи районного управління сільського господарства не добирали слів. Найбільше матюків я наслухався в райкомі партії — чемпіоном з цього виду словесного спорту був секретар райкому з питань ідеології. Зовні він виглядав як інтелектуал, красень з блакитними очима й чарівною усмішкою, але коли відкривав рота, то на одне його нематірне слово припадало 5 матірних. Смішно було дивитися, як, зачитуючи з трибуни написану йому доповідь, він намагався відволіктися від тексту і сказати щось від себе, але тільки мукав як німий і махав у повітрі кулаком. Жодних інших слів окрім матірних бідолаха знайти не міг.
Коли перебрався до київської міської газети, майже те саме побачив і в столичному міськкомі компартії. Більшість секретарів (а це була дуже висока посада) у спілкуванні з підлеглими легко переходили на матюки, в тому числі й жінки.
Мене тоді зацікавив цей феномен, і я пояснив його бажанням партійних бонз підкреслити якщо не своє пролетарське походження, то близькість до “робочих мас”. Але потім з’явилася й інша версія. У когось із психологів прочитав, що матюк є нічим іншим, як вербальним аналогом статевого насилля. Принижуючи матюками підлеглих, великі начальники підкреслюють свій статус альфа-самців (так вожаки вовчих зграй час від часу підтверджують своє становище, імітуючи статевий акт з самцями нижчого рангу). І чим вищим за посадою є такий начальник, тим погрозиливіше звучать матюки в його вустах.
За свою журналістську кар’єру почув силу-силенну матюків з керівних вуст, серед них і з вуст одного з колишніх президентів, до якого наша газета була в опозиції. Ще й тому, я не вживаю матірну лайку — вона мені нагадує комуністичну партію.
Нарешті, в 1990-х роках з’явився ще один вітчизняний носій матірної мови — так звані “нові українці”, дрібні злодії, які збагатилися на розкраданні державних коштів, братки — рекетири, й інша босота, яка стала “поважними членами” суспільства, і перенесла “воровскіє понятія” в стосунки політиків. Вона й створила на основі матюків новий депутатський сленг, який нині лунає в залі ВР і іноді навіть з трибуни.
Коштовні годинники, довгі шкіряні плащі й забиті антикваріатом квартири не робили нових хазяїв життя більш цивілізованими — їх зраджував жебрацький словниковий запас. Але вони мали грубі гроші, і чимало журналістів змушені були оволодівати матом, щоб почуватися серед таких “своїми”. Спогади про це прогинання колег й досі неприємні…
… Я написав, що майже ніколи не матюкаюсь. “Майже” тому, що бувають миттєвості, коли хочеться кинути в очі світові щось некрасиве й неінтелігентне; коли наступаєш на граблі і отримуєш по лобі (і в прямому, і в переносному значенні); коли кепсько на серці і звинувачуєш себе у чомусь, чого не мав вчиняти, але вчинив. Тоді я матюкаюся: але пошепки і на свою адресу. І — здебільшого евфемізмами.
Я ніколи не матюкався публічно. Не пам’ятаю, щоб робив це навіть у невеличкій компанії. Ніколи не матюкався в присутності жінок. І вважаю, так має чинити кожен чоловік. Я розумію, що зараз іде жорстока битва, і коли солдат перебуває на межі життя і смерті, то часом тільки матірне слово допомагає побороти страх. Я розумію, коли хірург матюками підганяє медсестер, бо на столі помирає боєць і кожна секунда на рахунку. Я багато чого можу зрозуміти. Але не розумію “лідерів суспільної думки”, які задля створення емоційного фону кидаються жменями матюків у слухачів ютуб-каналів, чи, як віньєтками, прикрашають ними свої блоги, написані далеко-далеко від фронту.
Я не вірю, що то все “від нервів”. Я гадаю, то напускне, і є лише зумисним позиціонуванням себе як альфа-самця (чи альфа-самки) в бурхливому інформаційному середовищі. Або ж це натяк на фамільярну близькість (як раніше до робітничого класу) до тих, хто утримує передову. Або ж – погрозливе ревіння з биттям в груди на адресу численних хейтерів і тролів — ось я, мовляв, який непереможний Кінг-Конг, спробуйе тільки зачепити…
Я не сприймаю поетів, які присмачують вірші непристойною лексикою (поезія — це дещо інше). І співаків, які із задоволенням кладуть матюки на музику (це мені нагадує блатний шансон з мого раннього дитинства). Мені видається варварством, коли маленьких дітей вчать посилати відкритим текстом “російський корабель” і поширюють відео про це. Коли задля розваги дорослих дошкільнята вигукують з табуретки відому кричалку про путіна. Це — не найкращі навички для дітей.
Я не хочу, щоб наше суспільство скочувалося назад, у вербальний концтабір совка і постсовка, з якого воно, здавалося б, уже вирвалося… Втім, можливо, я вже занадто старий, щоб зрозуміти цей світ….
Євген Якунов
