Вчора був День народження Юрія Володимировича Шевельова (про який я завжди забувала за його життя, і він за те на мене сердився й бурчав у листах настільки артистично, наскільки може собі це дозволити 90-літній “дєдушка”, щоб не знудити “внучку”).
Грудень — взагалі місяць багатьох важливих уродин для нашої культури: нещодавно мало би сповнитись 65 років Соломії Павличко (1958-1999), а ще двома днями раніше – 95 років Євгенові Сверстюку (1928-2014). Хто не бачив — дуже раджу чудом зацілілий телефільм “Інопланетянка”, знятий 30 років тому на тоді ще не приватизованому УТ-1: завдяки фокусу на моїй особі (точніше, на моїй дебютній повісті з однойменною назвою) авторам вдалося повноцінно представити в цьому фільмі і Соломію, і Єввгена Олександровича, — 
живі, красиві й натхненні, вони говорять тут про речі, до яких українське суспільство почало масово доглупуватися щойно ціною крови, вже з Великою війною.
1990-ті залишили нам украй мало таких культурних свідчень — які зберігали б і доносили б не просто атмосферу доби, а дух середовища, якого вже нема.
І Шевельов тут теж незримо присутній “за кадром”: того року він аж двічі приїздив в Україну, писав, виступав і “тусив” тут, либонь, не менш завзято, ніж замолоду в роки МУРу (його номер у готелі “Хрещатик” на час його київського побуту перетворювавсь на жвавезний літературно-політичний салон, і я все чекаю, коли хтось із наших мовознавців, які ним опікувались, складе повний список гостей того “салону”, — в усякому разі, і Євген Олександрович, і Соломія там бували, і взагалі, вплив великої 
людини, давно помітила, поширюється в соціумі, як вірус, “повітряно-крапельним шляхом”, — не виткнеш пальцем, у чому саме, але безперечно, що без Шевельова “наші 1990-ті” були б інакші).
13 грудня – 15 грудня – 17 грудня: ЄО – Соля – ЮШ…
Всі вони були мені, крім усього іншого, ще й “бета-рідери”, на чию думку я орієнтувалася в своїх писаннях (для письменника це особлива форма близькости!). Поки вони були живі, світ був упорядкований — попри весь хаос 1990-х, у ньому незмінно-рівно горіли маячки, за якими можна було звіряти шлях.
Мені пощастило, я знаю. Це взагалі велика удача — коли найтемнішу пору року освітлено в твоєму житті уродинами найсвітліших людей, яких тобі пощастило мати сучасниками, друзями і вчителями.
… А потім приходить Різдво.
Оксана Забужко
