Cьогодні — День народження Юрія Шевельова (Шереха). Славіст, мовознавець, історик української літератури, театральний критик. Це одна з найвеличніших постатей в Українському культурному Пантеоні. Але майже невідомий… В своїй «бульбашці» ми звісно знаємо, хто це. І думаємо, що всі так. А воно — не так. Знають Шереха в Україні кілька сотень людей, думаю. Але й це — нормально. Шерех — не з тих людей, чиї портрети мають висіти по школах в рушниках.
Я читаю Шереха іноді просто так — через мову. Мабуть, ніхто так гарно не вмів говорити українською. Читати Шереха — це абсолютний кайф! Через Шереха розумієш, що вміти правильно говорити — це велике мистецтво.
Не так давно читав другий том його спогадів «Я – мене – мені… І довкруги», видавець Олександр Савчук. Шерех пише про наших письменників, його колег, однолітків, друзів по вигнанню. Він не просто пише, він — препарує літературу в образах і портретах.
Бо ми звикли, що українські письменники – це якісь нібито святі люди, що навіть до уборни не ходили ніколи. А Шерех розповідає, що всі вони, його сучасники — Маланюк, Костюк, Осьмачка, Самчук, Багряний, Костецький, Воропай, Барка — звичайні собі люди. Зі своїми тарганами в головах, своїми скелетами в шафі, своїми причудами й дивацтвами. Іноді це й просто цілком собі хворі на голову дорослі й безпорадні чоловіки.
Шерех – безжальний в характеристиках. Ані натяку на лицемірство. І це – дуже круто! Це покоління вивезло на своїй спині все лихоліття України першої половини ХХ віку. Німці, росіяни, Гітлер, Сталін, ГУЛАГ, концтабори, окупація, втеча, фільтраційні зони. Неймовірні злидні, голод, бідність, вічний страх, інтриги в 
своєму маленькому українському всесвіті.
А довкола була абсолютна безпросвітність і безнадія. Ніяких сподівань на якусь там вільну Україну в найближчих осяжних тисячоліттях. І навіть за цих обставин, вони творили мову, культуру, історію. Берегли те, що тепер маємо ми.
Розказує Шерех таку історію. В Німеччині він захотів познайомитися з Максом Фасмером, дуже відомим і видатним вченим мовознавцем. Шерех же на той час був ніким, просто хлопець якийсь. Шерех розповідає: на Заході, вирушаючи до незнайомої людини, наперед дзвонять телефоном і домовляються. Цього я не знав, і, як і можна було сподіватися від радянського дикуна, пустився в подорож несповіщений. Та й як я міг поводитися інакше, коли в Харкові мені ніколи не приділили телефона?
Фасмер його прийняв, хоча й трохи перелякався і був спантеличений. Вони потім товаришували довгі роки. Шерех не любив Черчилля. Йому випало пережити мало не всі тотальні бомбардування союзників у Німеччині. Шерех за походженням – німець. Його батько – офіцер російської царської армії, генерал, монархіст. Німець, син російського офіцера, який став Великим Українцем.
Сьогодні в Києві мають вручати премію Шереха…
Читайте Шереха, не пожалкуєте. Я би радив починати з “Триптиха про призначення України” (ще є листування Оксани Забужко з Шерехом. Але то – на дижестив).
Віталій Чепинога
