Культура

А скоро осінь дзвонитиме в Косові…

Мені якраз сьогодні з самого ранку чомусь згадалося:
Сіножаті скосяться і пшениця вижнеться,
Плотогонів Черемош пронесе…
Дзвонить осінь в Косові, дзвонить осінь в Вижниці —
Перестиглі яблука нам несе…

Ми познайомилися ще зовсім юними, відколи я внадився і закохався у Прикарпаття з першої своєї поїздки, після якої я об‘їздив і обходив Прикарпаття, мабуть, не менше, ніж свою рідну Сумщину.

Серед моїх численних прикарпатських знайомців старших поколінь — Микити Думки, Миколи Карпенка, Володимира Полєка, Параски Хоми, Платоніди Хоткевич (вдови Гната Хоткевича), родини Шкрібляків та багатьох-багатьох інших, — Степан Пушик був мені ближчим не тільки за віком, але й за духом.

Коломия, Снятин, Вижниця, Кути, Верховина, Криворівня, Буркут та інші знакові географічні точки Прикарпаття й Карпат були не просто місцями паломництва кожного з нас зокрема, а часом і спільного. Мене й Пушика єднав особливий інтерес до більшості з названих місць, який водночас робив нас і суперниками.

Мене на Прикарпаття звабив інтерес до перебування в Карпатах Лесі Українки та її майбутнього чоловіка Климента Квітки. Степан виріс і жив у тих чарівних краях, і він теж цікавився цією темою.

По суті паралельно ми з ним публікували наші розвідки в газетах, включали зібрані матеріали в журнальні публікації. С. Пушик з часом видав свої розвідки окремою книжкою. Йому як членові Спілки письменників пощастило…

Мені, на жаль, ні.
Значна частина зібраних мною матеріалів лягла в основу відповідних розділів у моїй книжці про К. Квітку, рукопис якої видавництво «Музична Україна» «зарізало» на підставі вердикту, що я зобразив свого героя «аполітичною людиною». Цей вердикт зробив мене на десятиліття «невидаваним».

Усе зібране мною на Прикарпатті із Степановою допомогою й самостійно увійшло до іншої моєї праці «Карпатське літо Лесі Українки» обсягом понад двадцять друкованих аркушів у жанрі «конкретного літературознавства», яка через різні обставини залишилася незавершеною.

Якщо Бог дасть мені можливість повернутися до цих праць і підготувати їх до видання, ім‘я Степана Пушика буде в переліку тих, хто допомагав мені у роботі над ними.

***
Ми не були із Пушиком приятелями, хоч завжди ходили на каву з коньяком на івано-франківську стометрівку, коли мені траплялося бувати в столиці Прикарпаття, а часом — і на Хрещатику, коли Степан появлявся в Києві і наші стежки пересікалися.

Я щасливий з того, що знав його і що нам було про що цікаво поговорити. Пісня на Степанові слова «Сіножаті скосяться і пшениця вижнеться» стала однією з моїх улюблених.

Пухом йому земля!

Володимир Іваненко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.