Не всі нині в соціальних мережах пишуть про війну. Не всі згадують про щоденні жертви та про обстріли. Не всі пишуть про Олега Сенцова… Пам’ятають і знають. Але — не пишуть.
Це форма психологічного самозахисту. Про таке важко пам’ятати постійно. Це боляче і дискомфортно. Людська психіка — як черепашка. Варто замкнутися в панцирі, і навколо нічого не існує: «Я в доміку!»
У останньому романі-фентезі Ісігуро «Похований велетень» є така метафора. Всі про все забули. Немає довготривалої пам’яті. Ніхто нічого не пам’ятає надовго, а лиш те, що було щойно. Це зветься — імла.
Потім виявляється, що цю імлу надсилає на людей якась «драконка» — міфічна істота, що живе далеко в горах. По анатомії, щось на кшталт нашого Змія-Горинича чи Зміївни-Оленки з казки про «Івасика-Телесика»… Тварь якась, короче…
Її вирішують вбити. Довго йдуть до неї всілякі рицарі і герої. Потім, по дорозі, виявляють, що деякі рицарі та герої насправді тій драконці й служать (прям, як у нас). Знаходять її, зрештою, в печері. А «драконка» вже стара і ледве дихає. Немічна, самотня й нещасна… Крила обвисли, полиняла, спить у себе в печері…
І всі думають собі: а чи варто її вбивати? Чи варто повертати нашу пам’ять і спогади? Може, вони погані, ті спогади? Ми ж смутно пам’ятаємо, що хтось когось колись зрадив… Або я — тебе, чи ти — мене… Може, драконка — то наш оберіг, а не напасть?… Може, ми неправильно жили весь цей час? Чи не соромно нам буде за самих себе? Чи не пробудять ті наші, заспані спогади, нову ненависть і протиборство?
Але, таки вбивають ту драконку…
Далі Ісігуро не пише нічого… На розсуд кожного…
P.S.
Да, Ісігуро — це той самий чувак, що написав «Не відпускай мене». Я його іноді плутаю з Муракамі, але то — нюанси. Варто запам’ятати: Муракамі — японський японець, Ісігуро — англійський японець, Місіма – реваншист-японець, Куросава — то кіно… Кобо Абе — непонятний, Кавабата… Кавабата — класний…. І Акутагава — тоже…
Віталій Чепинога
