— Го-о-о-о-л! — пролунало несамовито-радісне на пів кварталу. Насправді, то був не «гол», але вигук лунав дуже схожий, коли, затамувавши подих, ми слідкували за екраном телевізора, у якому називали переможців першого півфіналу Євробачення. Називають першого переможця — не Україна. Другого, третього, шостого – не Україна…
З кожним наступним виголошенням напруга зростає. Серце завмирає. Лишилося одне місце. Одне. Хто?! Хто цей останній щасливчик? Стискаємо кулаки. Замружуємося. Шепочемо: «Україна, Україна, Україна! Господи, рашка така гидотна пройшла, невже нашу пісню не візьмуть? Ну де справедливість?»
Ведучі все тримають інтригу. Серце калатає все гучніше. Останнє місце. Ну, ж бо, ну ж бо…
— Україна! — кажуть ведучі.
— А-а-а! — заволали ми як скаженні, чи «о-о-о!», чи що там лунало серед ночі з вікон нашої квартири, схоже на «го-о-ол». Ми вболівали за Україну.
Кажуть, не всім українцям подобається наша пісня. Ви що, смієтеся? Хіба про таке говорять, коли наші вже там і вже змагаються? Пофіг, люди, подобається Вам, чи ні пісня або виконавець. Навчіться, нарешті, підтримувати своїх. Пофіг, що це не відповідає чиємусь смаку. Пізно вже сперечатися про смаки. Пісня — там. Україна — там. Навчіться, нарешті, підтримувати своє. І вболівати за УКРАЇНУ.
А ще мені дуже сподобалася Литва, дружня до нас країна. Другий рік поспіль таке крутецьке в них виконання. І Норвегія з ангелом нічогенька. Усі інші пісні і країни непогані, але відстали від нас хто зна на скільки років, бо з такою піснею і з таким платтям за царя гороха ще лорачка, коли була українкою, їздила на Євробачення. А тепер вони вирішили нас цим здивувати.
Якщо у фіналі якісь придурки в Україні голосуватимуть за рашкину учасницю, і євробаченські ведучі на весь світ озвучать, що Україна дала раші таку то кількість балів для їхньої перемоги (на сьомому році їхньої війни з нами) — усі телевізори тих придурків погорять від ганьби. Не встигнете й спам’ятатися.
Лариса Ніцой
