Серед перших моїх вчителів і редакторів — Анатолій Краслянський. Минуло три роки, як він не з нами… Весна цього року сумна. Крім загальних подій, що викликають тривогу, постійно надходять дні, коли пам’ять вихоплює імена й образи друзів, які залишаються такими ж повнокровно живими, в русі, в діалогах і епізодах, хоча їхнє життя нині тільки там — у спогадах тих, хто їх любить і пам’ятає…
Молодші колеги пам’ятають Анатолія Краслянського, його публікації на сторінках «Голосу України», старші згадають як журналіста «Молоді України», «Радянської України», як головного редактора кіностудії ім. Довженка. Заслуженого журналіста України і лауреата кількох журналістських премій.
Він був моїм першим серйозним редактором і другом на все життя, навіть якщо ми не бачились роками. Анатолій Краслянський, або просто Крас, на час нашого знайомства очолював газету студентських будівельних загонів «Студентський гарт», що виходила щотижневим додатком до «Молоді України». І саме він через кілька років перетворив «Студгарт» в першу всеукраїнську студентську газету, яка ще потім виходила понад десять років, а її редакторами були Борис Чайка, Володимир Боденчук, Микола Чеберяка…
А в перші роки видання її робили студенти Київського та Львівського факультетів журналістики — під егідою двох досвідчених професіоналів: Анатолія Краслянського та Євгена Українця (обом земля пухом!). Газета виходила з травня по жовтень, потім по листопад, а потім і цілий рік. Нас там з десяток було таких, хто подавав надії чи вже мав за плечима – трохи досвіду, трохи публікацій. Але Красу цього було мало, він навчав нас бути професіоналами. Інколи досить дошкульно навчав, іронічно коментуючи: «Ану, прочитай вголос, що тут написано… І як ти думаєш, що це означає?»… Десять разів потім подумаєш над кожним словом і аргументом.
Зате потім, коли номер виходив, ми проводили редакційну «летучку» на березі Дніпра. За юшкою, рибу для якої майстерний кухар Женя Українець та кілька його помічників «ловили» на рибному базарі біля станції метро «Дніпро»…
А тижневий похід в Карпати і «підкорення» гори Стій на Закарпатті… (Карпати – то сакральна земля завжди була для Краса. Він року не міг прожити, щоб взимку бодай тиждень не покататися на лижах, а влітку – не походити по горах)… А незабутній вечір в Івасюків у Чернівцях, на вулиці Ольги Кобилянської, де Юрко Семиволос брав інтерв’ю у Володимира Івасюка, а ми решта намагалися йому не заважати…
Скажете, студентські роки…
Так. Але в підсумку — кожний, хто пройшов школу «Студгарту» в мої роки, став не останньою людиною в своїх виданнях. Без винятку.
… Потім мені пощастило з Красом кілька років попрацювати в «Радянській Україні». Уже як колеги. А ще потім одна велика розчахнута гілка редакційного дерева стала «Голосом України», друга – менша – «Україною молодою», а сама «Радянка» — «Дем.Україною». Але завжди можна було зустрітися «на березі Дніпра» — на дачних ділянках, які, зусиллями профспілкового лідера Анатолія Краслянського, одержав колектив ще великої «Радянки». І тут він був профі: ні в кого так не родили яблуні, не звисали, великі, мов яблука, абрикоси, і не квітували від весни до осені троянди…
Анатолій Краслянський умів любити життя, — це відзначають усі, хто його знав. Любив, щоб усе в ньому було доладно, розумно, красиво – і творчо. Енергія в ньому завжи перехлюпувалася через край. Тридцятилітні заздрили цьому фонтануванню. Йому повинно було вистачити її ще дуже надовго. Думаю, він теж на це розраховував.
Інсульт забрав його у всіх нас – у його родини, у друзів, у недописаної книги – за три дні. І ось уже три роки по тому… А мене й досі не покидає думка, що він поїхав у чергове творче відрядження.
Лариса Остролуцька
P.S.
… Толю, ти був керівником парламентського відділу з першого дня створення колись прекрасної газети “Голос України”. А я — спецкором, а потм оглядачем у твоєму відділі, і ти мене з посмішкою називав упертим гуцулом. На жаль, я дізнався, що ти відійшов у інший світ лише через кілька днів після цього від твого товариша Михайла… Пробач, що не зміг віддати останню шану, але в моїй памяті ти залишився живим, усміхненим, таким, яким ти навідувався до мене, коли я вже працював в “Урядовому курєрі”.
Мені досі не віриться, що я вже не почую твого “Привіт. Як справи?”
Життєрадісний, неконфліктний, з безліччю друзів, у тому числі спільних, керівником, який ніколи не був диктатором – таким ти завжи будеш у моїй памяті.
Сумно, що тебе немає серед нас. Вічна память!
Василь Туглук
