Намагалася читати роман «Благоволительки» Джонатана Літтела, але покинула. Усі обурюються тим, як у цьому творі зображено українців, що це антиукраїнський роман. Думаю, це антироман взагалі, якщо його міряти романічними мірками: що діалоги, що описи природи, що характери. Літтел — сміливий чувак, написав свій твір від імені офіцера СС, взагалі не розуміючи, якими ці офіцери були…
Його версія — це гомосексуаліст, садист і збоченець, якого найбільше хвилюють його власні випорожнення. Радянське кіно показувало фриців як придурків, а Літтел показує їх як збоченців: ціла армія збоченців і нація збоченців. Мене це нервує, книжку читати далі не буду не тому, що я люблю німців, а тому, що я поважаю сумлінну роботу письменника.
Цей єврореалізм, чергова модифікація соцреалізму мене не приваблює. Краще подивитися фільм фон Доннерсмарка «Робота без авторства», в якому показано німецьких лікарів-нацистів, що проводили евтаназію й стерилізували тих німкень, які, на їхню лікарську думку, не дали б здорового потомства.
Фільм не тільки про це, а й про силу мистецтва, зокрема малярства, яке може й у модерній версії відкрити людям правду про час і про них самих. Зрештою, тільки мистець знає, чи вартує його робота чогось. Іноді глядачі й читачі це також розуміють. Такі твори, як «Благоволительки» принижують і катів, і їхні жертви, і мертвих, і живих, і німців, і євреїв, і українців.
Якби Літтел це зрозумів, то не писав би романів. Він — людина небезталанна, але надмір заангажована. Журналіст і письменник — це різні речі. Може, перепочину трохи від усіх тих звірств і збочень та й дочитаю роман, але шкода часу на єврореалізм. І очей теж шкода.
Роксана Харчук
