На Покрову виповнюється 65 років Мирославу Лазаруку, одному з найяскравіших представників «вісімдесятників», відомому українському поету, прозаїку, драматургу, публіцисту. Авторові десятків книжок різних жанрів. Крім того – видавцю, редактору «Буковинського журналу» і директору Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка.
Для непосвячених – коротка біографія ювілянта, нинішньої літературної гордості Буковини: народився 1956 року в селі Королівка Коломийського району на Івано-Франківщині. У 1979-му закінчив Львівський державний університет імені І.Франка, факультет журналістики. І в цьому ж році зайняв посаду кореспондента відділу пропаганди і культури Чернівецької газети «Молодий буковинець», а згодом, у 1987 р. — заступника головного редактора цього часопису.
У буремні роки боротьби за Незалежність України очолював управління культури Чернівецької облдержадміністрації. З 1999 р. — заступник головного редактора, з 2002 р і донині – головний редактор «Буковинського журналу» (м. Чернівці), цьогоріч сягнувши 30-літнього ювілею з часу його реєстрації (вийшло 122 випуски). З 2005 р. з цією відповідальною місією поєднує і посаду директора Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка.
З огляду на сказане, Мирослав Лазарук, заслужений діяч мистецтв, лауреат численних літературних премій, 
справді являє собою нетиповий образ романтичного, обласканого «шістдесятниками» «поетичного сина» Перебудови. Він надзвичайно працьовитий, плодовитий і всюдисущий. Не боїться експериментувати з традиційними жанрами, формами, при тому – вигадувати свої власні. Особливо це стосується його прози. Бо якщо у збірниках поезій, які він почав видавати в кінці 1980-х: «Коломия» (1988); «Покрова» (1993); «Ночі з амазонкою» (1996); «Містечкові містерії» (2001); «Пантір» (2006); «Цісарська дорога» (2011); «Покуття» (2016), М. Лазарук з пієтетом віддає шану традиційним нормам і формам версифікації, компенсуючи свою пристрасть до новаторства щедрим уживанням місцевих карпатсько-покутсько-бойківсько-буковинських діалектизмів, то в прозі дає волю буйству фантазії.
Віддаючи належне його таланту прозаїка у перших книгах «Птах самотній» (1996); «Збирачі маку» (1999); «Інавгурація» (2006), в яких помітна пильна увага автора до сьогодення, притаманна професійному журналісту, хочу віддати перевагу творам пізнішим, як то філософський роман «Ріка» та особливо щемкому болісному «роману в новелах» «Посаг для приречених», основаному на реальних подіях: справедливій боротьбі УПА проти «совітів» на Прикарпатті, а також жахливим репресіям і депортаціям тисяч невинних українців у Сибір, серед яких була і родина автора.
Та найбільше мені імпонує найсвіжіший роман у новелах Мирослава Лазарука, виданий 2019-го, «Чорторийські марева-видіння», присвячений не такій уже й щасливій долі знаменитого буковинця, актора і режисера Івана Миколайчука. Твір можна було б віднести до жанру «химерної прози», вигаданого у 1960-70-ті, якби не автобіографічність. Отож вся надія на критиків і літературознавців, які мали б узаконити цей специфічний правдиво-маревний жанр.
Мене ж найбільше тішить, що М. Лазарук давно переступив межі «романтично-похмільного» літпростору 80-ництва, продовживши його у новій, зрілій стадії. Правда, перед тим віддавши сповна данину юності у книзі спогадів про побратима «по перу і келиху» геніальному Ігореві Римаруку – «Забуті письмена». І чесно пішов «лупати сю скалу», якщо можна назвати так словами І. Франка, земляка М. Лазарука, долю української літератури.
Яскраві свідчення його «каменярської» снаги і впертості – альманах «Рось 16», як і вся дослідницька праця на вшанування творчості видатного поета сучасності Миколи Вінграновського з нагоди його 80-річчя. Яка не зосталася непоміченою вдячними сучасниками, бо встиг він і впорядкувати, й видати велетенський том «Шістдесятники» про свого наставника з власною передмовою, і дві книжки есеїв-мандрівок Микола Вінграновський та «Степовий Сварог», його дитячі поетичні та прозові твори для дітей з власною передмовою.
Ще одна грань жанрового розмаїття нетипового «восьмидесятника» Мирослава Лазарука, який з Божою поміччю сягнув верховин творчої зрілості: його книжки для дітей, в яких він зі щемким пієтетом продовжує традиції неперевершеного в цьому жанрі Миколи Вінграновського. Найкраще свідчення – найновіша книжечка «Хрущограй», присвячена, як і попередні, його п’яти онукам. І цей житейський факт – ще один доказ «нетиповості» Мирослава Лазарука – взагалі-то одного з найяскравіших типових поетів-романтиків уже далеких 1980-х.
В окремому його доробкові – видання книжок серії «Третє тисячоліття: українська поезія», в яку ввійшло 10 збірок; передмови до альбому народного художника України Я. Пасічанського «Карпатські рапсодії» та багато інших, а також мистецька книжка «Через терни до любові» – про заслуженого діяча мистецтв Петра Яковенка з кольоровими ілюстрація. Його поезії вийшли в перекладах на німецьку, польську, італійську, румунську та російську мови.
Варто згадати і найсвіжіший авторський доробок. Це – збірка поезій, циклів, поем «Тилинка й литаври», де чимало гуцульських мотивів, часто написаних діалектною мовою, зате увиразнено в ній поему-цикл «Сняться слова», приурочену Миколі Вінграновському, а також – «Спочатку було Слово», «Плач по чорному коневі» – про Шевченківських лауреатів Ігоря Римарука й Тараса Мельничука. Ще одна несподіванка: «Сага про нескінченні війни», в якій поєднано поезію, художню прозу і публіцистику, не позбавлених філософічних узагальнень.
З КВІТУЧИМ І ПЛОДОНОСНИМ ЮВІЛЕЄМ, МИРОСЛАВЕ ЯРОСЛАВАВИЧУ! ЗІ ЩЕДРИМ УЖИНКОМ!!! НАПЕРЕД І БІЛЬШЕ, І ЩЕДРІШЕ! МНОГАЯ ЛІТА!!!
Галина Тарасюк
