Культура

«Апофєоз апофігєя»

Це сталося в грудні 1991-го, коли Борис Георгійович Шарварко робив у палаці «Україна» урочистий концерт, присвячений референдуму та обранню першого президента Незалежної Неньки. «Люди! Оце в неділю ви підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це кроки історії», — напередодні референдуму надихала націю Ліна Костенко, яка тепер зі сцени дякувала народу України власними віршами за 91 відсоток «ЗА»:

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через це.

Цієї урочистої миті, я, у красивому козацькому костюмі, взятому напрокат у Національній опері, стояв поруч із радіомікрофоном у руках. І смикнув же ж мене дідько на молодечому пафосі, не розуміючись на тонкощах політичної коньюнктури, бовкнути у мікрофон: «Слава Україні».

Здається, навіть совість нації, вельмишановна Ліна Василівна була близька до інфаркту, бо на якусь мить їй відібрало мову. Але велети духу, на те й велети, щоб знаходити в собі сили гордо нести знамено національно-визвольної боротьби попри всю хуйню та провокації, які трапляються довкруж. «Героям слава», — відповіла в тиші, що панувала в залі, заповненій переважно охуївшими комуняками, вдягненими у вишиванки. Після того ми з групою поетів національного значення під цокотіння власних підборів рушили за лаштунки.

Тим часом бандерівський шабаш тривав.
«Україно, Україно, після далечі доріг вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг…» — співав Тарас Петриненко, у якого я й перейняв цей досвід спонтанної бандерізації країни. Відомий артист вже неодноразово виголощував «Слава Україні» на тій же ж «Червоній руті». І йому якось обходилось… То чому мені не можна?

Але Борис Георгійович Шарварко мав з цього приводу іншу думку: «Какого чьорта, Мухарскій, ви прославляєтє бандеровщіну с главной сцени Украіни? Ви отдайотє сєбє отчьот, на мєропріятіі какого уровня ви по просьбє вашєго отца работаєтє?»

Мій згорьований батько знаходився поруч. Видатний режисер масових видовищ, що служив під проводом Шарварка довгі роки, інколи користувався службовим становищем, підкидаючи близьким родичам різні «халтурки».

«Да, Антоша, на етот раз ти со своім патріотізмом пєрєборщіл».
Після делікатного батьківського осуду за лаштунки увірвалася «група товаріщєй» в сірих костюмах, що з нальоту-повороту почала погрожувати Шарварку звільненням. «Лєонід Макаровіч вам так просто етого нє оставіт! В залє гості із Москви, Казахстана, Бєлорусії, а ви тут бандеровщіну разводітє!»

«Я тут нє прі чьом. Ето всьо єго лічная ініціатіва.., — вказував на мене головний режисер-постановник свята. – Нє могу жє я контроліровать всьо, что находітся в головах у всякіх дебільних артістов».
«Кто напоуміл вас устроіть ету провокацію?» — переключились на мене люди в сірих костюмах, від яких тхнуло катівнями на Володимирській, 33. Стало страшно. Перед очима одна за одною поставали історичні фото з Сандармоху.

«Он», — не замислюючись здав я Тараса Петриненка, що взявшись з Тетяною Горобець (дружиною) за руки, доспівував останній приспів у супроводі тисячі дітей з жовто-блакитними повітряними кульками.
«Стойтє тут! – скомандували «сірі костюми», — ми провєдьом очную ставку і слєдствєнноє дознаніє, когда артіст на сценє закончіт свойо виступлєніє».

Отак мовчки, сповнені емоційної напруги, ми дослухали легендарну пісню до кінця, після чого Тарас Петриненко (дай Бог йому щастя та довгих років життя) публічно повторив мій трюк. Та його «Слава Україні» не прозвучала так опукло, як моя, бо потонула в овації, оскільки батько вчасно подав сигнал керівниці тисячі дітей відпустити жовто-блакитні кульки у повітря.

А потім сталося справжнє диво!
Леонід Макарович Кравчук, що оце кілька хвилин тому дав рішучий наказ «зачистити бандерівщину серед працівників творчої сфери» вже обіймався на сцені із Тарасом Петриненком, цілуючи його дружину прямо в рот. Після чого виголосив промову в статусі Першого президента Незалежної України, згадавши при тому «непросту історію становлення української державності, сповнену протиріч та історичних компромісів».

«Я могу вийті на сцену вмєстє со всємі?» — обережно поцікавився я у «сірих костюмів», коли зведений хор Національної опери, капели бандуристів та ансамблю імені Верьовки, разом із тисячею дітей заспівав «Боже Великий єдиний нам Україну храни». Причому діти тільки відривали роти на «а-о-е» для телебачення, в той час як інші артисти, що брали участь у концерті, співаючи під фонограму, полізли на сцену з усіх щілин, як таргани. «Апофєоз апофігєя» — цинічно позаочі називали це дійство працівники творчої сфери, але в офіційних програмках воно значилося як «Урочистий фінал концерту».

«Піздуй на хуй!» — відповіли мені «сірі костюми», і я таки попиздував разом з усім українським народом святкувати цю незабутню історичну подію в статусі хуй знає кого — чи то козака, чи то бандерівця, чи то карнавально-шароварної падлюки, яка вирішила зрубити трохи бабла на націонал-патріотичному піднесенні нашої Держави.

З питаннями «хто я», «звідки прийшов» та «куди йду» мені ще тільки належало розібратись.

Антін Мухарський,
уривок з нового роману «Русофоб»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *