На світлині – наша дівчача команда факультету журналістики Львівського університету ім. І. Франка разом з викладачем фізкультури, світлої пам’яті, Володимиром Григоровичем Осінчуком. Я – у верхньому ряду, ліворуч – від викладача. Де мій однокурсник роздобув це фото і надіслав мені — не знаю, бо у мене такого нема. Але спогад про той день на стадіоні, що на Погулянці, у Львові, розсмішив.
Володимир Григорович, хто мав пропуски, примушував намотувати рівно стільки ж кіл, засікаючи час. Інакше не ставив «залік». Перше коло я так-сяк пробігла разом із дівчатами (плелася у хвості), а на другому – сховалася за кущ. На третьому – влилася в ряди бігунів і примчала однією із перших. Дівчатам залік викладач поставив без зайвих розмов, а мене відкликав та й каже: «Паневник, хоча ви мене обманули, але «зарах» ставлю – за винахідливість…».
Із того часу я не пропустила жодної пари з фізкультури, навіть у спортзалі скакала через коня і дряпалася на канат, хоча дуже боялася…
Але сном-духом тоді не відала, як гарт Осінчука піде на користь під час журналістської праці. Поскаржилася якось одна жінка, що чоловік її кудись утік, не платить аліментів, і трійко діток дуже бідує. Розшукала того злісного аліментника через пресу…
Минув час.
Голосую на «бетонці», бо треба було у Львів алярмово дістатися. Зупинилася якась іномарка. Водій поцікавився: хто – така? З дуру призналася. «Е, – як гавкне вуйко, – то ти – та к…ва з газети, яка мене через аліменти розшукувала».
Думала, що вдарить, – такий лютий був. Як вискочила з машини, то так бігла із траси – полем, долаючи махом перелази (навіть колготки не подерлися), що мій університетський викладач фізкультури, коли б те уздрів, поставив би мені за той крос – «відмінно з трьома плюсами»…
Люся Шубіна-Паневник
