Познімаю із неба коралі зірок,
Залунають ланами краплини калини.
Населю на проміння яскравий разок,
І постане з казок, зачарує Вкраїна.
І у серці отак – як зерну у ріллі,
Вже й покотиться сонце окато по лугу.
І натомість намиста – журні журавлі,
Небеса на хмарини розорюють плугом.
Затісний Україні з повітря намет –
Навіть хвилі не в змозі прикрити коліна.
І очима – на лоно, вустами – на мед,
Слава Богу, є зими – немає заміни!
Не оглухну розгублено од блискавиць-громовиць,
Не осліпну від блискавок в мороці, може.
За Вкраїну здійму сто солодких криниць,
Понад обрій здійму, уповні – не порожні!
(Іван Іов. Словопис. Супертворотексти-традиція. Хмельницький. 2000).
Днями минуло 75 літ Іову, котрий Іван (2 жовтня 1948-4 лютого 2001), і котрий прив’язаний до України, як жоден инчий поет незалежницької доби. Родом із Січеславщини, школу закінчив в Івано-Франківську, якийсь час працював журналістом на Прикарпатті.
Баламутно-світлий чоловік. Чого вартує історія його сватання до однієї знаної пані, яка нині професором у класичному університеті. Чи инча історія, як Іван загубився у Льондоні, це вже середина 90-х. Все я сподіюся на українську фільму про Іова, але то треба сценарій, подібний Николайчуковому “Вічному Іванові”, і аби знімав Николайчук…
Уся творчість Іова корінням сягає українського бароко. Справжній спадкоємець Величковського, теж Івана. У його віршах такий простір, що аж боїшся захлиснутися, увібравши у себе повітря Вітчизни.
Нас познайомив Петро Сорока, а попередньо “зводив” у листах Микола Рябий. Ми зустрілися у травні 2000-го. На початку лютого 2001-го Іван помер, про що я дізнався з некролога в “Літературній Україні” (тепер письменники і цієї “привілеї” позбавлені).
Я не дивуюся, що він так рано себе спалив. Але дивуюся, що українській літературі не потрібна українська душа. Широка, мов степ, і глибока, як старий Бористен…
Євген Баран
