Культура

Безпечна відстань до кохання

Мій читальний грудень видався багатим на слізливі книги. Сьогодні у мене знову не надто весела історія. Це роман американки Рейчел Ліппінкотт «За п‘ять кроків до кохання» (видавництво КСД, переклад Дарії Петрушенко).

Ймовірно, що історію, описану в книжці, більшість знає за однойменною екранізацією. Я ж кіно не бачила, а спочатку хотіла прочитати книжку.

Головні герої роману — двоє молодих людей, Стелла і Вілл. Вони знайомляться в клініці, де обоє проходять курс лікування. З раннього дитинства ведуть боротьбу з вродженою генетичною недугою — кістозним фіброзом. Вони розуміють, що їм відміряно жити значно менше, ніж іншим. Кожен прожитий ними день потребує багато зусиль і страждань. І якщо Стелла цілеспрямовано бореться з хворобою, то Вілл відчуває себе приреченим і тільки через наполягання матері бере участь у лікувальному експерименті.

Та знайомство зі Стеллою кардинально змінює його ставлення до своєї хвороби та й до свого життя загалом. І як часто буває в таких випадках, молоді люди закохуються.

Але біда в тому, що хворі на важку недугу не можуть пригорнутися один до одного. Між ними – шість кроків. Шість кроків – ось та безпечна відстань, яку можуть собі дозволити Стелла та Вілл. Уявляєте, який це жах для двох закоханих людей!

Авторка дуже своєрідно подає нам історію розвитку стосунків між молодими людьми. Вона веде розповіді окремо від імені Стелли і окремо від імені Вілла, подаючи їх почергово. Це наче підкреслює ту невидиму стіну, яка стоїть між хлопцем і дівчиною.

За читанням роману я переглянула в Інтернеті купу інформації про кістозний фіброз. Це досить рідкісна генетична недуга. Вона невиліковна. Всі лікувальні процеси спрямовані лише на те, щоби полегшити життя хворій людині. Але ніде я не знайшла застереження щодо контактів між фіброзниками. Тому не зовсім можу повірити в правдивість історії, описаної в книжці.

Мабуть, авторка вигадала цей нюанс, аби надати історії більшої драматичності. Не знаю, чи через це, а чи з якихось інших причин, мені вся ця історія видалась не надто щирою. Можливо, не зовсім вдалий переклад зробив її якоюсь штучною і неживою.

Якась така вийшла трохи казочка для підлітків. Знаю, що після цих слів можу наразитися на нищівну критику тих, для кого роман став культовим. Але пишу те, що відчуваю.

Тепер хочу переглянути фільм. Може, це той поодинокий випадок, коли екранізація є кращою за книжку?

Галина Новосад‎

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.