Ті, хто читає мої акавнти у Фейсбукові, напевне, знають — я всюди повидаляв своєрідного митця Сашка Лірника. З деяких пір ставлюся критично до таких, як він — осіб, які приватизували українську мову, патріотизм, світогляд…
Мій читальний грудень видався багатим на слізливі книги. Сьогодні у мене знову не надто весела історія. Це роман американки Рейчел Ліппінкотт «За п‘ять кроків до кохання» (видавництво КСД, переклад Дарії Петрушенко).
Народні звичаї. Діалог:
— Так у вас що, два Різдва?
— Ну, да, два Різдва у нас…
— А чого? Що символізує друге Різдво?
Далекого 1966 року мій зросійщений дядько Михайло, тоді інженер київського заводу «Лєнінська кузня», прочитав збірку поезій Василя Симоненка…
Сидить зараз купа людей по країні, п’є чайок, потягує пивко, дивиться новини і єхидно посміхається: «Нєєєт дима бєз огняя», «Аваков что-то знаєт, іначє Володя би нє влєз….», «І правільно дєлают! Распоясалісь тут поцрєоти хєрови…Сало уронілі — хероям сала…»
