Спочатку цитата з Володимира Базилевського про Леоніда Талалая: «Маємо суспільство, акустика якого, попри всю його піротехніку, відлунює печерною порожнечею. Каламуть духовного запустіння така непрозірна, що сучасна людина уже не завжди здатна відрізнити добро від зла. У цій пущі поезія – кругла сирота. І все ж вона жива. Так пробиваються крізь товщу снігу проліски.
Пригадую, як у Ризі показали мені місце поховання чоловіка, який усе життя вирощував квіти. Він вважав, що вони, квіти – посередники між людиною і космосом. Поезія – квіти душі. Нагадування про божественну природу людини.
Коли душа запущена, квіти можуть здичавіти чи й стати отруйними. Замість лілей і троянд обернутися на чортополох і блекоту. І того й того на поетичних рядках скільки завгодно.
Озираючи подумки розшарпане і строкате літературне господарство сьогодення і віддаючи належне багатьом, переконаний: поезія Леоніда Талалая – одне з найсвітліших надбань української музи у її безрадісну пору. Її духовний капітал захищений від інфляції тим запасом совістливого, доброго й вічного, до якого зажди буде пориватися людина – якщо вона людина – допоки й світу».
Володимир Коскін
* * *
На тім суді… На тім суді
ні прокурора, ні судді,
лише у пам’яті твоє
життя прожите постає.
Сльоза збігає по щоці…
І кожна мить такого суду
важка, як камінь у руці,
що міг би кинути в Іуду.
* * *
Був я вільним,
став іще вільнішим,
можу розважатись вільним віршем,
можу будь-кого від Аз до Ять
на усі три літери послать.
Муза теж сп’яніла від свободи,
хоч живе неначе крадькома,
їй, куди не глянь, немає входу,
а мені і виходу нема.
Був я вільним,
став іще вільнішим,
та про що писати вільним віршем?..
Все те саме…
Тільки панства більше.
Може, краще погасити свічку
і не сподіватись на дива?
Час такий, що навіть у Павличка
пафосу позбавлені слова.
Став я вільним,
та година вовча,
тільки скрегіт чути серед ночі,
тільки виє пес сторожовий,
що собі і світові чужий.
Леонід Талалай
