Моя історія дружби з Нікою Кожушко. Рука не піднімається написати “убитою російским обстрілом у Харкові.. “, бо я не вірю. Її оптимізм, хоробрість і запальний дух світив мені промінчиуом, пробиваючи всю пітьму й жах війни. 30 серпня сталося те, чого я боялась понад два роки. Я зайшла в інстаграм і побачила чорно-біле фото дуже близької подруги з Харкова.
18 їй виповнилося цього літа. Як же я боялась опустити очі на текст… І все, коліна підкосилися. І кров холоне в жилах. Це сон. Це сон, будь ласка. Я так наївно вірила, що це обійде мене стороною, адже в мене всього декілька дорогих серцю людей. Тож, п’ять років тому я натрапила в інсті на неймовірні арти з Бітлами, Квін, і іншими, від кого я з дитинства фанатію. Я написала художнику. І ми почали спілкуватися.
Виявилося, що то Нік, дівчинка 13-ти років, що живе творчістю й має звичку називати себе 
“він”. Ми теревенили днями, коли тільки була хвилинка, і стали близькі. Ділилися всіма приколами, переживаннями, секретами. Я помітила, що Нік дуже сильна й талановита особистість, але вона цього спершу не визнавала. Я спостерігала, як стрімко розвивається її творчий талант. Вона і геть дитиною була дуже розумна, але з роками мені відкрився її неймовірний всесвіт.
Ми могли обговорити що завгодно. А як вона стала малювати… Цей стиль неможливо не впізнати. Я стала фанатом її творчості. І особистості! Вона одягалася супер стильно, розмалювала свої стіни Ван Гогом, слухала платівки. Вона фанатіла від Жадана, і яка я була щаслива, коли вона почала з ним спілкуватися на концертах і івентах.
Я пишалась нею у всьому, бо вона неймовірна, надихала мене щодня. Ми з Нік усе планували зустріч. А потім почалося вторгнення. Я в трубці телефону чула жахливі обстріли. А Нік хапала олівці й бігла подалі від вікон, малювала під вибухи. Я так просила її поїхати хоча б у Київ… а то й до мене в Ісландію. Але чула у відповідь “тут народилися, свій край не мінятиму на краще, і тут помру”.
Я щоранку переглядала новини в Харкові першим ділом. Але молила всесвіт що пронесе, адже на весь Харків у мене одна така дорога людина, яку я просто обожнюю всім серцем. Думала пронесе, адже я вже трагічно й несподівано втрачала значно молодшого друга, як 
раз перед знайомством з Нік. Не трапляється таке двічі, ну ні…
Але кошмарам немає кінця. Я всього лиш мріяла обійняти її. Я була впевнена що це обов’язково буде. І я погляну в ці зелені очі, і ми посміємося з чогось дурного, як завжди. І я скажу все, що не сказала онлайн.
Фізично болить усе тіло, як подумаю про те, що моя дорога Ніка просто сиділа й малювала, коли її життя в мить обірвалось так несправедливо. Так боляче. Так страшно. Адже вона в цю мить малювала, так.
А яка мораль? А й хто його знає, немає сили вже, немає моралі, і справедливості теж. І здійснюються не тільки мрії, а й страхи. Як попаде вже. Я так чекала побачити її відомою на весь світ мисткинею і казати всім, що я знала її ще малою. І що ж? І ЩО МИ НАТОМІСТЬ МАЄМО, БЛЯХА?
Навіщо цивілізація, наука, релігія, етика, боротьба за справедливість, толерантність, на біса це все, коли відбувається так??? І що робити? Ні доброта, ні благодійність, ні допомога тисячам людей, ні злоба, ні помста, ні смерть тисячі ворогів не верне одного, близького серцю, улюбленого друга. Не загоїть цю рану ніщо. Це не сум. Це розпач.
Kate Hiena
