Наталка Білоцерківець — поетеса дивовижна. Її стилістика всеосяжна — і не вгадаєш, у яких віках вона прописалась. Можливо, у Середньовіччі. Ну, справді, так схоже на готику, з її вітражними сяєвами-зблисками, з її гостросписими шпилями, зрадливим непевним світлом, напоєним каменем і склом. І в цьому світі повноправно живуть дракони, поруч змієборців і ченців, і де натура, сама природа тускне і пропадає, і припадає пилом віків. А річкова вода нагадує сльози, що мерехтять немов «мертві душі наші».
Словом, у цьому світі панує «божественна пітьма»… Ну, так, це і є один із Наталчиних віршів:
Вино ангелів
Є лагідна земля, де діви, мов кришталь,
а діти ніби сталь — незламні неодмінно;
де ангелів вино в холодній тиші заль
п’ють змієборці, ставши на коліно.
Є лагідна земля, конаюча трава,
там, де дракон співа, чекаючи віками.
Нахилена його розумна голова,
габа могутніх крил гаптована квітками.
Червоний колір скель, де келії ченців,
де у нужді осель горять камінні чаші;
де ангелів вино невидиме давно,
як сльози на ріці, як мертві душі наші.
Тут перемог нема, й поразок теж нема;
тут скорпіон дріма в ногах рододендрона.
І в сяєві вікна — божественна пітьма,
неначе письмена на шкірі скорпіона.
З історичним часо-простором у Наталки виглядає по-різному. До прикладу, так:
Сто років юності, а далі все – пустеля.
Околиці свого старого міста
Хіба не чуєш, затуливши очі?
Крізь мертвий дим палаючого листя
Біжать собаки нашого дитинства
І підростає кров… сто років
юності, а далі все – пустеля.
Кров підростає перші сто літ — далі пітьма й пустеля. І хіба ж не так, — принаймні це збігається з моїми внутрішніми кресленнями, з моєю уявою про архітектуру життя. Перші сто літ ти і світ твій живі-живісінькі, а далі все перетворюється на дим і шал собак серед отого неживого умерлого простору — десь на околиці місцини, де жиє, чи вже скніє твоя душа.
От сей вірш «Сто років юності…» завершується вражаюче: так бачать, озираючись, зів’яле листячко свого життя, що куриться мертвим димом, пронизливо і принизливо, аж прагнеться закам’яніти. Хоча раптова імпресія, зблиск чуттєвої пам’яті: колись-колись, у юних потисках тіл, тобі хотілось заховатись від поцілунків — у той же камінь; мабуть, готичний, готовий вистрелити увисочінь. Ну, так десь:
Хіба не чуєш затуливши очі
Свою колишню круглу чистоту?
Хіба не хочеш увійти у камінь,
Ховаючись від перших поцілунків?
Туди, туди – у камінь і у мох,
У биту цеглу, порвані м’ячі,
У соловіїв! У лагідних собак
дитинства нашого, що все іще повзуть за нами
крізь мертвий дим палаючого листя,
аж кров їм проступає на хребтах.
У мох, у страх!
… а далі все – пустеля.
І тому поетеса так пронизливо і точно фотографує портрет художника в «Елегії Пікассо»:
В кубічних віллах сонце пересохле —
Це старість, це здобуток, це якась
Оригінальна втрата юних літ.
…Тієї ж ночі сніг пішов. Іди,
Безшумний сніже. Як життя минає!
Як шелестить слюда, як опадає,
Оголюючи нерви-дерева!..
Ні молодість, ні старість не вгадає,
Чого шука в житті душа жива.
От воно що — агностика, всі пошуки душі не мають чіткого вектора, і лиш словами-образами-образками-символами можна щось та намацати. І покреслити стіну Життя, подмухавши-похукавши-зігрівши її, покресливши вуглинкою, у якій порох мільйонів літ. Щось та й промалюється — до прикладу те, що «ми помрем не в Парижі тепер я це знаю»…
І коли мислиш такими масштабами, все прозирається через все. У вірші «Кіно самурая» брови і очі то ієрогліфи давно пережитого, умерлого і знову повернутого в циркуляції потоків душі. І далекі самурайські реалії екранного світу не заважають увімкнути пам’ять твого сільського дитинства, оті самі «потоки вишневого світу» і грядки тюльпанів, напоєні кров’ю віків.
Кіно самурая
Коли на червонім екрані
на білих подушечках мертвих облич
лежать ієрогліфи брів і очей,
неначе метелики, вишиті шовком, —
тоді я пригадую вечір в селі
за містом; потоки вишневого цвіту;
під ними, мов чашечки, сповнені кров’ю,
грядки колекційних тюльпанів.
Старий в окулярах на вічно сльозливих очах,
стара із ріденьким пушком над усе іще гордим чолом,
і двоє дітей з цокотанням пташок,
і двоє дорослих з обтічністю риб —
всі шестеро
на церемонії чайній
над чашечками закривавлених квітів.
…Так терпне у роті язик,
що смак рідини не впізнає;
так шепіт минає, а крик
кіно вимикає.
Так вишукана і легка
колекціонує рука
і голку у серці зразка,
як меч, повертає.
Ух, не знаю, як кому — мені ця Білоцерківська поезія надзвичайно принадна — і цікава без міри…
Cергій Тримбач
