… А в дитинстві навіть подобалося, коли вимикали світло. Теж були ці відключення, особливо по селах. Десь так – середина 90-х. Можна було лежати, балакати з дідом про політику й про літературу. Річ, скажу вам, доволі небезпечна. Коли в діда бракувало аргументів, він виголошував: «Ану, вон к чортовій матері на Багачку!» Ну, ясно, що ніхто нікуди не йшов. Куди ж ти йтимеш по темному?
Або піти купатися на річку. Голяка. У листопаді–грудні особливо цікаво. Вискочиш із води, повний дикого нелюдського захвату, а весь світ – мов тобі чистий аркуш, кров так пульсує і гріє, наче до цього зовсім нічого й не було. Іній. Пара з рота. Дим із димарів. А тиша, тиша, лише подекуди оторочена собачими піснями.
Або сидіти з Олегом у літній кухні, гасити недопалки об дерев’яні ночви, яким років стільки, що якщо скласти наші з Олегом літа та помножити на 5, то, може, й дорівняється.
Або гуляти.
Або лежати в напівдрімоті, слухати, як гуготять дрова, краєм ока дивитися, як на комин падають відблиски. Або лущити гарбузове насіння. Воно тріщить так якось сухенько й затишно.
А прабаба щоразу, коли вимикали світло, казала: «Ото!» Світло гасне. Дід: «Баба щас скаже: Ото!». І вона каже. І ми сміємося. А баба не розуміє, чого, та, мабуть, і не чує. От би ще хоч раз почути те «Ото»! От цікаво, скільки годин, просиджених без світла, я за це віддав би…
Сергій Осока
