«У цій книжці ми маємо намір подати все, що нам пощастило знайти з убогого біографічного матеріалу, про Йозефа Кнехта, який в архівах Гри в бісер зветься Ludi Magister Josephus III. Ми не можемо заплющувати очі на те, що ця спроба до певної міри суперечить чи нібито суперечить законам і звичаям Кастілії.
Бо якраз вилучення всього індивідуального і якомога повніше вростання окремої особи в ієрархію Виховної Колегії і Відділу Наук – один із найвищих принципів нашого духовного життя. І цей принцип так давно вже став традицією, що тепер неймовірно важко, а в багатьох випадках і зовсім неможливо відшукати відомості 
про життя і вдачу окремих осіб, які мали видатні заслуги перед цією ієрархією; дуже часто немає змоги навіть з’ясувати їхні імена. Але така вже характерна риса духовного життя нашої Провінції, що її ієрархічна організація понад усе ставить ідеал анонімності й дуже наблизилась до здійснення цього ідеалу»
(Герман Гессе. Гра в бісер. 1943)
Пруст висвітлив людські пристрасті. Джойс довів літературну форму до крайнощів. Лише Гессе повернув літературі шанс. Гуманітарії, аби вирватися за межі кола, повинні читати і знати цих авторів. Поза ними – щось дивного і незбагненного. Що не є сакральним і не є пустим.
Після Гессе література ходить колами, хоча має шанс вирватися у сакральне. Мрія залишається. Духу не стає.
Євген Баран
P.S.
Більшість вітчизняних лауреатів «Коронації слова» не читали (а якщо і читали, то забули) цих авторів, одначе «вирвалися за межі кола» і успішно живуть-пишуть далі… І це далі ще неодноразово продовжиться…
Сергій Гупало
Вони вирвалися за межі кола в нікуди. Це коники-стрибунці сучукрліту. Зима тривала. І вона промине.
Євген Баран
Та треба просто вміти гарно писати, як писав Пруст, як писав Гессе, як писав Джойс, як пише Прохасько, як пише Галина Пагутяк, Валерій Шевчук. Треба писати легонько. Не треба метушитися, аби в літпроцесі замельдуватися.
Андрій Малащук
