Лілія Сандулеса: «Коли Назарчик Яремчук по телевізору далекого 1971 року вмить став знаменитістю, — співав разом з Володею Івасюком і Василем Зінкевичем «Червону руту» на фестивалі «Пісня року», мені лише 13–ий минало… Навіть не пригадую, чи в нашій родині уже був телевізор. Але Маршинці в той час гуділи від того, що наша односельчанка Соня Ротар (старша від мене на 11 років, тому я часто виступала разом з її молодшою сестрою Аурікою) знялася в кіно!
А тим «кіно» був музичний фільм «Червона рута», який з’явився у серпні того ж 1971 року. І там також знімався юний Яремчук, співав свою першу пісню у ВІА «Смерічка» Левка Дутковського «Незрівнянний світ краси».
Про Назарчика почула в лютому 1972 року, він з вижницькою самодіяльною «Смерічкою» Левка Дутковського став переможцем телефестивалю «Алло, ми шукаємо таланти!». Знімали програму в Чернівецькому університеті, вона йшла у прямій трансляції на весь есересер.
Я ж тоді ходила на репетиції в наш сільський клуб, а згодом — у Новоселицький районний Будинок культури. І повсюдно в дівчат на вустах було ім’я Назарія Яремчука. У ті роки, як і всі мої ровесниці, вела свій пісенник, де добирала ті твори, які могла сама заспівати. Зберігаю ту безцінну реліквію досі. Хоча там нема «чоловічих» пісень, але туди вклеювала вирізки–портрети з журналів і газет цього викапаного красеня з янгольським голосом.
Згодом мене запросили на професійну сцену в колектив ВІА «Жива вода» Чернівецької обласної філармонії. Цей період був складним, оскільки робила перші власні кроки на великій сцені. Хочеться подякувати Юрію Шаріфову, тодішньому керівникові колективу, який допомагав мені чим міг. Ось тоді, в філармонії, вперше побачила Назарчика. І тих щасливих хвилин радості від спілкування не забуду ніколи. Усміхнений, зустрів мене, обійняв, поцілував, пригорнув. Ми довго та багато говорили. Я більше слухала, прислухалася, вчилася. «Чим зможу, завжди радо тобі допоможу. Не переживай, все тобі вдасться», — заспокоїв і підтримав мене тоді Яремчук.
Якщо відверто, то, як на мене, багатьом колегам-чоловікам за людськими якостями до Назарчика завжди було як до неба! Я ж працювала з усіма, тому болить мене досі від того постійного крижаного погляду зверхності, холоду. Тоді була молодою співачкою, зрештою, була жінкою! Чому Назарій зміг це відчути відразу, зробив це красиво, дипломатично, підтримав, а був той, що знищував, принижував. Від нього нічого не хотіла, лише нормальних робочих стосунків… Бог йому суддя.
Про Назарчика можу говорити день і ніч багато доброго. І все буде правдою. Він для мене був останнім з могікан. Чесний і справедливий. Так було завжди. Бо був справжнім. Називав мене повсюдно ніжно: Лілечка. Мені було складно всюди, Назарчик мав на старті й пізніше Левка Дутковського, потім — Пінхаса Фаліка. Коли прийшла у філармонію, зустріла сумного Фаліка, який мені сказав: «Ти — чудова людина і прекрасна співачка. Дуже шкода, що я вже не зможу тобі нічим допомогти…». Його, імпресаріо світового рівня, примітивні партократи виживали з роботи… Він доробляв останні дні…
З Назарієм багато гастролювали, по всьому Союзу. Наші гастролі не збігалися і не перехрещувалися. А коли наставали ті спільні хвилини довгоочікуваних зустрічей, він завжди знаходив потрібні слова для мене. Знав мої нові пісні, бачив мій поступ, знав мої проблеми. Розумів, наскільки його підтримка мені була потрібна, наскільки кожна його інтонація була тоді важливою.
«Ти — розумничка, ти ж усе робиш правильно, ти сильна, все витримаєш… Ти ж наша, буковинка!» — таке чула не раз від Назарчика. Про щось ближче і тепліше не могло бути мови, він мав сім’ю, дружину, дітей. Залишався однолюбом. А жив піснями, Буковиною, Україною. Ці джерела додавали йому наснаги і сил.
Як його любили буковинці, як пишалися ним, чекали його! Яким він ніжним голосом співав для них, земляків! Бо був з того джерела, красного і незрадливого. У нього не було вад, був бездоганним у всьому. От всі люблять ті місця, де народилися, де закопана пуповина. Але як гордився і пишався нашою Буковиною Назарій Яремчук, то подібного я у своєму житті не зустрічала. Чудова природа, збережені традиції, переплетення різних культур і національностей, дружба, гумор і оптимізм нашого краю завжди сприяли буковинському феноменові — співучості й артистичній неперевершеності уродженців «пісенного краю Черемоша й Прута». Не дивно, що кожний другий популярний український співак — буковинець.
«Незамінимих нема!» — інколи може хтось сказати. Ніколи з цим не погоджуся. Ніхто не замінив і не замінить Пінхаса Фаліка… Ніхто не замінив і не замінить Назарія Яремчука… Спасибі вам, благородні люди, що були ви зі мною… Спасибі тобі, Господи, що була серед них…»
Михайло Маслій
Лілія Сандулеса: «Коли Назарчик Яремчук по телевізору далекого 1971 року вмить став знаменитістю, — співав разом з Володею Івасюком і Василем Зінкевичем «Червону руту» на фестивалі «Пісня року», мені лише 13–ий минало… Навіть не пригадую, чи в нашій родині уже був телевізор. Але Маршинці в той час гуділи від того, що наша односельчанка Соня Ротар (старша від мене на 11 років, тому я часто виступала разом з її молодшою сестрою Аурікою) знялася в кіно!
А тим «кіно» був музичний фільм «Червона рута», який з’явився у серпні того ж 1971 року. І там також знімався юний Яремчук, співав свою першу пісню у ВІА «Смерічка» Левка Дутковського «Незрівнянний світ краси».
Про Назарчика почула в лютому 1972 року, він з вижницькою самодіяльною «Смерічкою» Левка Дутковського став переможцем телефестивалю «Алло, ми шукаємо таланти!». Знімали програму в Чернівецькому університеті, вона йшла у прямій трансляції на весь есересер.
Я ж тоді ходила на репетиції в наш сільський клуб, а згодом — у Новоселицький районний Будинок культури. І повсюдно в дівчат на вустах було ім’я Назарія Яремчука. У ті роки, як і всі мої ровесниці, вела свій пісенник, де добирала ті твори, які могла сама заспівати. Зберігаю ту безцінну реліквію досі. Хоча там нема «чоловічих» пісень, але туди вклеювала вирізки–портрети з журналів і газет цього викапаного красеня з янгольським голосом.
Згодом мене запросили на професійну сцену в колектив ВІА «Жива вода» Чернівецької обласної філармонії. Цей період був складним, оскільки робила перші власні кроки на великій сцені. Хочеться подякувати Юрію Шаріфову, тодішньому керівникові колективу, який допомагав мені чим міг. Ось тоді, в філармонії, вперше побачила Назарчика. І тих щасливих хвилин радості від спілкування не забуду ніколи. Усміхнений, зустрів мене, обійняв, поцілував, пригорнув. Ми довго та багато говорили. Я більше слухала, прислухалася, вчилася. «Чим зможу, завжди радо тобі допоможу. Не переживай, все тобі вдасться», — заспокоїв і підтримав мене тоді Яремчук.
Якщо відверто, то, як на мене, багатьом колегам-чоловікам за людськими якостями до Назарчика завжди було як до неба! Я ж працювала з усіма, тому болить мене досі від того постійного крижаного погляду зверхності, холоду. Тоді була молодою співачкою, зрештою, була жінкою! Чому Назарій зміг це відчути відразу, зробив це красиво, дипломатично, підтримав, а був той, що знищував, принижував. Від нього нічого не хотіла, лише нормальних робочих стосунків… Бог йому суддя.
Про Назарчика можу говорити день і ніч багато доброго. І все буде правдою. Він для мене був останнім з могікан. Чесний і справедливий. Так було завжди. Бо був справжнім. Називав мене повсюдно ніжно: Лілечка. Мені було складно всюди, Назарчик мав на старті й пізніше Левка Дутковського, потім — Пінхаса Фаліка. Коли прийшла у філармонію, зустріла сумного Фаліка, який мені сказав: «Ти — чудова людина і прекрасна співачка. Дуже шкода, що я вже не зможу тобі нічим допомогти…». Його, імпресаріо світового рівня, примітивні партократи виживали з роботи… Він доробляв останні дні…
З Назарієм багато гастролювали, по всьому Союзу. Наші гастролі не збігалися і не перехрещувалися. А коли наставали ті спільні хвилини довгоочікуваних зустрічей, він завжди знаходив потрібні слова для мене. Знав мої нові пісні, бачив мій поступ, знав мої проблеми. Розумів, наскільки його підтримка мені була потрібна, наскільки кожна його інтонація була тоді важливою.
«Ти — розумничка, ти ж усе робиш правильно, ти сильна, все витримаєш… Ти ж наша, буковинка!» — таке чула не раз від Назарчика. Про щось ближче і тепліше не могло бути мови, він мав сім’ю, дружину, дітей. Залишався однолюбом. А жив піснями, Буковиною, Україною. Ці джерела додавали йому наснаги і сил.
Як його любили буковинці, як пишалися ним, чекали його! Яким він ніжним голосом співав для них, земляків! Бо був з того джерела, красного і незрадливого. У нього не було вад, був бездоганним у всьому. От всі люблять ті місця, де народилися, де закопана пуповина. Але як гордився і пишався нашою Буковиною Назарій Яремчук, то подібного я у своєму житті не зустрічала. Чудова природа, збережені традиції, переплетення різних культур і національностей, дружба, гумор і оптимізм нашого краю завжди сприяли буковинському феноменові — співучості й артистичній неперевершеності уродженців «пісенного краю Черемоша й Прута». Не дивно, що кожний другий популярний український співак — буковинець.
«Незамінимих нема!» — інколи може хтось сказати. Ніколи з цим не погоджуся. Ніхто не замінив і не замінить Пінхаса Фаліка… Ніхто не замінив і не замінить Назарія Яремчука… Спасибі вам, благородні люди, що були ви зі мною… Спасибі тобі, Господи, що була серед них…»
Михайло Маслій
