Культура

Богородиця між білих подушок

Баба Марія каже мені «дитя моє!». Я ніяковію, бо мені п’ятдесят років, люди кажуть ненависне мені «женщіна», навіть вже не «дєвушка», а тут – «дитя», моя мама все життя казала мені «дитиночко моя», але ж то мама, і її нема на цьому світі вже сім літ.

І мені, буває, так бракує цих слів — «дитиночко моя» — що на якусь мить я забуваю дихати від різкого болю, це раптове усвідомлення осиротілості – дуже гостре попервах — приходить все рідше, але так само наскоком, і приносить біль, цей біль дуже гострий, він перехоплює подих, моєму серцю бракує кисню і воно зупиняється на мить, на ту мить, коли я згадую мамин запах.

Я його пам’ятаю років з п’яти – коли я притискалася лицем до маминої шиї, обійнявши її щосили, перед тим запитавши: «Ти знаєш, як я тебе люблю?». Це наша з мамою таємна гра, в яку ми граємо щодня. Я питаю маму: «Ти знаєш, як я тебе люблю?». Мама робить здивовані очі й хитає головою: «Ні, колосочок мій, а як?». «Ось так», — вигукую я і обіймаю її так міцно, як тільки може п’ятирічна дитина. І я чую, занурившись кудись під мамине підборіддя, мамин запах і відчуваю на своїй маківці мамині руки, дуже-дуже теплі.

Тепер інколи я спиняюсь посеред вулиці від розпачу, що мама ніколи не погладить мене по голові і я більше ніколи не відчую її запах, притиснувшись щокою до її грудей, і це блаженне відчуття захищеності, яке я відчувала у ту мить, мені вже недоступне.

А сьогодні ми приїхали до них із татом, і привезли їм гостинці, бо празник же, — вина, цукерок і печива, дуже свіжого, я передивилася дату на всіх коробках в магазині. І бабі Марії, звісно, яка живе одним-одна біля сільського цвинтаря, ми теж привезли гостинців, а вона взяла мене за руку і повела у свою крихітну, чистесеньку хату, в якій висять хрумкі рушники, і каже мені «дитя моє»…

І я раптом абсолютно реально відчуваю мамину руку на маківці, дуже теплу, як завжди, аж гарячу. І всередині мене теж стає гаряче, і сльози починають так рясно текти мені з очей, а я не маю їх чим витерти. І баба Марія теж плаче, бо її син живе в Росії і вже п’ять років не приїздив до неї. І ми обіймаємо одна одну — і я відчуваю її худі вузенькі плечі — вона з кожним роком стає сухішою, а її незмінний піджак – все більшим.

А побачивши у вікно мою доньку, яка йде за мною, бо їм вже треба в Київ, у них плани на вечір, баба Марія каже: «Нехай сонечко завжди стелить своє проміння твоїй дитині під ніжки, нехай її шлях завжди буде світлим…».

І я не знаю, звідки у баби Марії з потрісканими пучками такі слова… А потім, аби моя Роксолана, яка вже заходить за мною в бабину хату, не побачила цих незрозумілих їй сліз, ми похапцем витираємо очі і я кажу: «Сідайте ось сюди, я вас сфотографую і привезу вам фотки на другий раз».

Баба Марія слухняно сідає, мов на трон, на ліжко з білими хмарами пошитих нею подушок, над головою в неї – крила вишитих нею рушників («дитя моє, я на фермі робила дояркою за оті палички (трудодні), і батько не позволяв мені шити (вишивати), то я дождусь, коли батьки заснуть, засвічу лампу під столом, сяду коло неї та й шию…»).

І баба Марія мені видається Богородицею посеред херувимів, — така вона урочиста й задумана, тільки темні, потріскані руки контрастують з ніжною мережкою на подушках…

На дорогу баба Марія, як завжди, пакує нам свої нехитрі гостинці — картопельку, солоні огірки, яєчка…Гроші брать не хоче, тому я їх тихо кладу на стіл, застелений новою клейонкою.

Об ноги мені треться молода киця — старої не стало торік, пішла у поле помирать, як усі коти. То баба взяла молоденьку й дуже муркітливу. Я думаю, випрацьованим рукам баби Марії гарно спочивати на м’якій кошачій шерсті, коли та забирається бабі в пелену…

І баба Марія, сидячи на своєму троні з білосніжних пухових подушок, гладить свою молоду кицю, думаючи про сина, який обов’язково приїде. До мами. Попри все.

Галя Плачинда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.