Культура

Буковинські кептарі

Тривалий час на Буковині процвітало кушнірство. Воно й зрозуміло, адже тут була для цього багата сировинна база,себто вівчарство. Овечих шкір ніколи не бракувало, тому це ремесло стало швидко поширюватися.

Практично кожне село мало своїх кушнірів. Шили вони добротні кожухи та кептарі, оздоблені вставками з кольорової шкіри. В часи, коли одягу бракувало, ці вироби були напрочуд ходовими, водночас і модними.

Особливої популярності набули в 19 столітті безрукавки з виправлених овечих шкір. Вони виготовлялися з багатим оздобленням. На тло добротно вибілених шкір накладалися орнаменти з кольорового сукна або шкіри. Ці вставки люди називали «кучерями».

В різних місцях безрукавки мали різні назви. Так на Кіцманщині та Сторожинеччині на безрукавку казали цурканка. На Заставнівщині їх іменували мунтянами та тхорами. У моєму селі Вікно мунтяни називали тхорами через те, що вони облямовувались хутром тхорів. Цих тварин тоді водилося багато. Тхорів відловлювали взимку капканами. Хутро з них користувалося значним попитом.

Гуцули ж присвоїли безрукавці назву кептар. На Заставнівщині виготовляли ще й невеликі за розміром чоловічі та жіночі кептарики. В їх оформленні використовували вишиття нитками та цятками, себто бісером. Були в ужитку також кептарики і для дітей.

Чудові мунтяни виготовляли на Заставнівщині. Найкраще шив їх майстер із Заставни на прізвище Яворський. У селі Митків Заставнівського району чудові мунтяни виготовляв Дмитро Гордіца, до речі, батько відомого на Буковині художника-дизайнера Івана Гордіци. Повернувшись із війни інвалідом, він навчився кушнірувати і невдовзі став чудовим майстром. В кожухах та мунтянах його роботи до цього часу ходять мешканці багатьох сіл району.

Вправні кушніри були і в селах Чорний Потік, Погорилівці, Дорошівцях та Добринівцях. У Дорошівцях є майстри, які навчилися реставрувати поношені мунтяни. Вони знають секрет відбілювання старих овечих шкір з допомогою крейди. А це вже чимале досягнення.

Тривалий час у Києві демонстративно носив буковинського кожуха уродженець села Брідок Заставнівського району Юрій Ілюк. Він обіймав тоді посаду головного невропатолога України. Та попри високу посаду цей чоловік не забував про те, що він українець, патріот своєї землі. До речі, Юрій Ілюк був активним членом громадської організації «Земляцтво Буковини».

На жаль, нині кушнірське ремесло занепадає. Кептарі шиють для учасників художньої самодіяльносі, але не з овечих шкір, а з сучасних тканин. Пробував себе в цьому ремеслі знаний буковинський краєзнавець Микола Шкрібляк. Зокрема він виготовив народні костюми, до комплекту яких входять і кептарі, для артистів Заслуженого буковинського ансамблю пісні і танцю. Було б добре, якби професійних кушнірів почали готувати при Вижницькому училищі прикладного мистецтва.

Свого часу вивченням історії буковинського народного одягу плідно займалася Міра Костишина, дружина ректора Чернівецького державного університету Степана Костишина. Вона робила це професійно, бо мала звання кандидата мистецтвознавства. Пані Міра видала чудову книгу про буковинський народний костюм. Є в цьому виданні і розділ присвячений кушнірству.

Велику колекцію художніх шкіряних виробів зібрав відомий краєзнавець, невтомний пошуковець старожитностей Іван Назарович Снігур.

До речі, буковинські кожухи та мунтяни зберігаються в музеях Сполучених Штатів Америки, Канади та Австралії. Їх завезли туди наші емігранти.

Василь Бабух

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.