Роман Господінова нагадав мені тексти мого улюбленого Патріка Модіано. Цей француз чомусь не надто популярний серед українських читачів. Навіть Карпа його колись закенселила. Але пошуки героями романів Модіано особистого минулого дуже сильно перегукуються з тим, про що пише Господінов.
Наприклад, у вставній розповіді про пана Н., де на старій чорно-білій фотографії поганої якості зображено невідому жінку, яку він забув. І розповісти пану Н. про те, хто на ній зображений, може тільки колишній співробітник спецслужб, що за ними обома тоді стежив. Це готовий сюжет для роману Модіано.
Але болгарин йде трохи далі француза-нобеліанта. Дуже важливо, хто саме, що і як саме розповість нам про забуте нами наше минуле. Адже, якщо пам’яті про нього немає, то все можна. Відсилання Господінова до післяобідь, як до періоду доби, де зазвичай ховається минуле, коли у часі відкриваються проходи в це минуле, майже пряма цитата з Модіано.
А хіба наша особиста пам’ять не є тим самим часосховищем, де зберігаються образи давно минулих подій, або людей, яких вже давно немає на світі? І тільки наша пам’ять про ті місця, події або людей часто є єдиним доказом їхнього існування. Можливо, справді ми є тільки тим, що про нас пам’ятають?
Юрій Чорней
