Їх було написано для іншого часу. Вони не динамічні. Не стрімкі, як на сучасного глядача, який мчав до театру на швидкості 120 км/год, і тепер озирається у партері, не розуміючи: хіба люди поснули?
А просто п’єси у ХІХ-му сторіччі писалися за тодішніми розкладами – щоби професура, заводчики, підрядчики, офіцери і поміщики могли будь-якої миті (це ще окрім ДВОХ обов’язкових антрактів) вийти із глядацької зали, з’їсти рябчика, випити грам триста горілки, забити по три-чотири лузи і спокійно повернутися до зали, до своїх дружин (коханок), заплаканих від захвату і почуттів, розуміючи, що вони нічого не втратили, а оцей дядько в капелюсі усе ще виголошує свого монолога…
Це вже третій його монолог! А лунає, як ніби усе ще отой, перший.
Володимир Сердюк
