Книжок забутих титли і рядки,
улюблених поетів стерті строфи
так, ніби дощ, лінивий і рідкий
стається епілогом катастрофи…
Дратує дощ й улюблений поет,
і катастрофи чорна парасоля.
Ну що ж — мабуть не склався
ваш дует,
безвольносте моя
і — Божа воля.
Хай буде так. А треба — навпаки:
вернути небу — дощ
собі — спромогу
усе переписати від руки,
в катастрофічній непокорі Богу.
(Наталя Давидовська. Фрески. Львів. 1993)
Це було розкішне видання і дороге, коли зважити на бідні ранні 90-і. Гадаю, багато писателів заздрили Наталі Давидовській (1953-1995), особливо, коли почули, що книжку поетеса планує подати на премію ім. Павла Тичини.
І тут мій сумний гріх.
Передісторія банальна. На якійсь презентації в Спілці до мене звернувся Віктор Неборак, ми 
разом працювали у Нахліка, й запропонував написати рецензію на книжку його знайомої, доброї поетеси, мовляв, він сказав, що я це можу зробити. Я погодився. Питання стояло, коли звернеться до мене поетеса. Вона чомусь не звернулася…
І тут якось у спілці, куди я прийшов до редакції «Літературного Львова», Павло Федюк і Левко Різник обговорювали якусь книжку. На моє запитання Федюк відповів: «Та ось одна графоманка премії хоче, не прорецензуєш?». Різник промовчав, лише усміхався.
Чому мені не сподобалася книжка, зараз важко зрозуміти. Давидовська мала за плечима три курси української філології Львівського університету і Літературний інститут у Москві. Можливо, вона не була яскравою, ефектною поетесою, але мудрою і фаховою. Дещо приглушене письмо, але все одно стримано-лагідне, жіночно-ніжне.
Коли через рік я приїхав до Львова і зайшов у спілку, Роман Качурівський, а відтак Надія Ковалик з осудом прокоментували: «Ось ви написали розгромну рецензію, а Давидовська померла»…
Наталія Давидовська хворіла на рак. Я цього не знав. Тоді сказав собі, що більше не критикуватиму людину, коли вона хвора.
Але здивували львівські писателі.
Ніхто з них, і т.зв. друзів Давидовської, не заперечили гарячому неофіту й публічно не спростували несправедливої оцінки. Це теж позиція письменника, стати на захист несправедливо скривдженого, а тут проявилася поза фуршетних дружків, в очі співчували, поза очі тішилися. Се теж література, холера…
Євген Баран
