Йду лугом. Поперед мене двоє дівчат котять доволі великий візок із сіном. Очевидно, сестри. Років 10-ть і 7-м, відповідно. Приблизно…. На сіні лежать граблі, в‘єтнамки, скакалка і якісь іграшки… Мене не бачать, розмовляють голосно.
Старша осудливо розповідає про бабу: «Сяде з самого ранку на лаві, й давай охать-ахать. І спина в неї болить, і ноги болять, і руки болять… Хоча я ж бачу, що нічого в неї не болить і приблизно»…
Менша мовчки слухає, потім раптово спиняється й каже: «Дивись, яка ящірка зелена»…
Вона ще дуже мала і не вміє підтримувати світську розмову… То — не просте мистецтво…
***
Раптово заїхав сват з фронту. З Донбасу. З товаришем.
Пробите колесо, пробитий один бак. Сват — не пробитий!
Вони — Інші!
Вони нікого не ненавидять, не бояться нічого, і нічому не бідкаються. Нема часу. То — не раціонально. Главне — живі! — писав Григір Тютюнник…
Сват вперше за рік випив пива, сходив у ванну і повечеряв за столом, «по людськи»… Почувався абсолютно щасливо…
Прості великі люди простої великої доби… Поїхали далі…
Щасти, Свате!!!
«День мій суботній»
Дочка каже мені: «Я взагалі перестала вживати алкоголь, бо якось піймала себе на тому, що він породжує завищені очікування…»
— Ех, дитино, — кажу я їй, — завищені очікування від випивки — то ще півбіди… З цим можна й змириться… Але ж є ще й завищені очікування від похмілля… Ото гадость настояща…
Буває, лягаєш увечері спати і думаєш: «Завтра мені буде хорошо!»…
— Ні, не буде тобі хорошо, — каже ацетальдегід…
І, як правило, вгадує, скотина…
***
В мене картопля молода кипить аж переливається, а я 32-й раз поспіль дивлюся, як Гундяєв навернувся спиною на кахвель…
І нічого не зробиш…
***
В мене завелася білка в городі (ні, я не пив нічого; обична руда білка, вивірка). То я їй поклав горішків на підвіконня. Білка горішків не схотіла. Але позавчора спіймала на вишні та з‘їла горобця. А вчора піймала та з‘їла цілого шпака… Потім заглядала у вікно кровавими губами… Байдуже топталася ногами по дарованим горіхам…
Другу ніч не сплю вже, бля…
Дуже страшне поєднання, до речі: миле личко і морда в крові. На цьому весь хоррор вибудуваний… А мені згадуються буддистські настанови: світ не добрий і не злий; не хороший, і не поганий; не жорстокий, і не милостиви; не красивий і не потворний…
Він такий як є. Без моралі й етики. То всьо наші пізні видумки… Білка не важливіша за горобця. І горобець не важливіший за білку. Тільки ми собі ціну набили. Все воно однакове…
У світу — кроваві губи білки… «І пір‘я від шпака на зубах…» — додаю я вже від себе…
***
Іду вулицею. За парканом стоїть жінка і дивиться на дорогу… Ми з нею щодня спілкуємся. Не знаючи ані імені, ані прізвища одне одного… В жінки ще є чорна кудлата собака, яка ніколи нічого не робить. Просто живе…
Три дні жінка казала мені: «Ллє й ллє»…
— Да, — відказував я їй…
А сьогодні каже: «Пече й пече…»
— Да, — відповідаю я… І йду собі далі.
Соціальна комунікація та жвава невимушена розмова — то важлива штука в селі!
***
Восени 1986 року, в радгоспі імені Ілліча, в сучасній Молдові, ми з товаришем Славою Молдаванином, глибокої ночі крали вино з цистерни і наливали в залізні каністри…
Вино було терпке, крєпке, солодке і тепле. Якраз то, шо нада…
Я вже тоді чуствував, що настане день, і нас водночас визнають кандидатами на вступ до ЄС!
Віталій Чепинога
