Культура

Чумацькі пісні

Природно, всі хлопці любили пісні військові, козацькі, бунтарські (гайдамацькі, бурлацькі), а у мене особливими були ще й чумацькі.

Дуже сильне враження справляв мій рід, коли співав батькову улюблену:

Ох і не стелися, хрещатий барвінку,
Та й по крутій горі.
Гей, не втішайтесь, злії воріженьки
Та пригодоньці моїй.

Бо моя пригода – козацькая врода,
Як та ранняя роса:
Що вітер повіє, сонечко пригріє,
Роса на землю впаде.

Що вітер повіє, сонечко пригріє,
Роса на землю впаде, –
Так моя неслава, людська поговірка,
Усе марно пропаде!

Наїхали пани та ще й орандарі
Воли й вози забирать.
Гей, беріть, беріть усю худібоньку,
Не маю вам що й казать.

А я, як жив буду, усе те здобуду,
Воли й вози покуплю,
Мережані ярма, тернові занози –
Те все сам я пороблю.

На людськую славу й тую поговірку
Ще раз у Крим ісходжу:
Повні вози солі, повні мажі риби
Ще додому привезу!

Пісня, треба сказати, справді унікальна – навіть серед унікального чумацького фольклору. Виразно особиста драма й досить вишукана мелодія ніби диктують індивідуальне виконання пісні. Її таки й співали завжди солісти, від мандрівних кобзарів до найпотужніших оперних басів та баритонів.

Останнім її, здається, виконував Михайло Гришко – у нього ще трохи чути було крізь дешеве бельканто той незбагненний селянський тембр голосу, той чумацький, а загалом Український дух, де поєднуються могутня природна сила – і беззаперечна згода з бідою: широка, вільна чумацька душа сприймає втрату статків, неславу, людську поговірку як звичайне стихійне лихо, протистояти якому – марна справа, але й піддаватись не годиться.

Який же порятунок?
А простий, як сама Природа: забирайте моє добро, а я собі ще надбаю. Ніколи Природа не кляне й не карає своїх ворогів-руйнівників, а відповідає на їхні погроми десятикратною плодовитістю.

Сучасна людина абсолютно нездатна побачити високий героїзм у такій поведінці. Можливо, саме тому нездатна вона й цю пісню співати. Скільки я чув пізніших спроб заспівати її, стільки ці спроби були невдалі: тужився той муштрований баритон зобразити якусь драму, але, не розуміючи й не відчуваючи її сутності, лише формально передавав мелодію та слова, що ніяк не складалися в гарний образ.

Тепер за цю пісню рідко хто й береться.
Не брався б за неї і я, коли б не виріс під регулярне, скажу навіть, культове її виконання родинним хором на кожному святі. І коли в дорослому віці (уже й батька мого на світі не було) я осмислив той родовий спів, то зрозумів, що ця пісня також (а, може, й у першу чергу) – хорова! Це надзвичайно важливо.

Саме хор передає ту мудрість, яка йде не від індивідуального досвіду, а від досвіду великого й давнього народу. Народу, для якого ПЕРЕМОГТИ означає не вбити, не дати відсіч, а ВИДЕРЖАТИ, ПЕРЕТЕРПІТИ — і знову МОГТИ. Дивна мелодія і ще дивніша гармонія в хоровому диханні справляють враження не тільки краси, а й чогось безмежно доброго, сильного й живучого. Невмирущого.

Цікаво, що з суто технічних причин я мусив вибрати тональність фа мінор. Мені довелося орієнтуватися на соліста-тенора, хоча звичка підказувала «очевидне» рішення – поважного чумака має представляти бас або баритон. А тенор (Святослав Стус) виявився ще й яскраво ліричним.

З того всього народився несподіваний, але й несподівано правдивий образ: голос соліста-тенора – це не чумак, не господар, не прямолінійне соцреалістичне зображення героя; це якась вища, духовна сутність Українця, яка злітає, підноситься над хором-громадою, і дивує, й звеличує ту громаду, і веде її до храму!

Чумацькі пісні, попри безліч балачок, попри неодмінні присвячені їм розділи в усіх пісенниках і солідне видання в серії «Народна творчість» («Наукова думка», К., 1976 р.), представлені й досліджені в нашій літературі бідненько.

Щоправда, од таких досліджень взагалі мало кому тепло – пісні треба співати, а не досліджувати. А все ж уваги вони варті особливої.

Давно вже відрипіли чумацькі валки, одходили невтомні чумацькі ноги, одремигали їхні воли, потрощилися й розвіялися на вітрах історії найбільші чумацькі маєтки й гроші – а пісню чумацьку хоч зараз заспівай – і почуєш живу щиру душу того мандрівного господаря-купця-романтика, для якого закон совісті був незаперечно вищим, ніж усі економічні, торгові та фінансові закони разом узяті.

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.