25 років тому, 11 січня 1998-го перестало битися серце великого українського поета Бориса Нечерди. Ми познайомились з ним у березні 1972. Борисові було 33, мені — шмаркачеві — 17. А на початку 1973-го Борис подарував мені свою книгу «Літак у краплі бурштину», за яку було його «погромлено», як і багатьох його друзів-шістдесятників.
Напис на книжці вже багато років знаю напам’ять: «Олексійовичу! Обдарованосте! Хай цього року подаруєш свою. Будь мужнім і чесним. Твій Андрійович»
Він знав що таке бути мужнім і чесним. Так прожив своє недовге життя, так писав і так залишився у моїй і в нашій пам’яті.
У нещодавно завершених спогадах я багато пишу про Бориса і мої біля нього чверть століття. Він для мене — серед найкращих українських поетів усіх часів. Як пізніше писав Ігор Римарук: «Ми не поети. Поети в землі».
І це правда. Тільки там і стають поетами. На жаль чи на щастя — не знаю.
Тарас Федюк
