Ошо (1931-1990)… Ще в сімдесятих роках минулого століття, коли я був студентом університету і запоєм читав усякі реліґійні тексти, які в підросійські часи, ясна річ, ходили тільки в самвидавчих зшитках, зосібна, новітніх містиків (Ґурджієв, Крішнамурті, Кастанеда й ин.), цей загадковий індус виклика́в у мені величезне сумяття своїми суперечливими твердженнями. Я ніяк не міг узяти до тями, що він за один – настільки його слова глибоко вражали, зворушували і викликали шанобливий трепет у моєму серці і водночас дратували, породжували недовіру й підозри, що він попросту геніяльний пройдисвіт, а ніякий не просвітлений.
Я то захоплювався ним, напамять цитував друзям його висловлювання, численні афоризми, думки, то в запалі повністю заперечував, називав шахраєм, вказував на кричущі факти, які нібито свідчили, що його мудрість фальшива.
Раджніш (таке він тоді мав ймення) був для мене своєрідним душевним болем, гіркотою, яка ятрила мою свідомість, змушувала сумніватися в слушності мого пошуку істини, досягнення якої перетворилося для мене в єдине виправдання свого існування на цім світі. Цей чоловік був настільки нецілісний, до такої міри розпадався на взаємозаперечні елементи, що я иноді зі страхом брався читати черговий зшиток з його виступами, який було трапляв мені до рук, адже з одного боку він з дивовижною проникливістю і ясністю думки підтверджував усе, що говорили великі вчителі давнини Сократ, Лав-дзи, Будда, Ісус, Вардгаман, Бодгідгарма й ин., а з другого боку безоглядно заперечував їхні засадничі тези, зчаста з неприхованими кпинами виставляючи їх як застарілі та неактульні. Я не знав, що думати. Не міг про Раджніша виробити сталої думки, сказати чітке «так» чи «ні».
Я й досі (а відтоді, прошу вас, минуло понад 50 років), не маю повної певности про цю хай там як, а таки непересічну людину, хоч прочитав силу-силенну книжок з записами його промов, а також розповідей про нього тих, хто зустрічався з ним віч-на-віч. Протягом усього цього часу я ставив собі одне й те ж питання: що, властиво, викликає в мене таке двозначне, взаємозаперечне ставлення до Оша? Що змушує мене сумніватися в істинності його настанов?
Ні, зумовлювало це зовсім не противенство думок і положень, иноді несамовитих за категоричністю, як досягти просвітління, чи то пак зуміти бачити дійсність стотно такою, якою вона є, і аж ніяк не знаменита його руйнівна парадоксальність, коли він продовж багатьох сторінок описує свій досвід пізнання Бога, пояснює численні пастки на цьому шляху і як їх обходити, твердить, що цей рух до Бога лише і є справжнє призначення людини, а вкінці заявляє, що ніякого Бога не існує, це вигадка, повна дурня і нікуди не треба рухатися, ніяких не треба робити зусиль, бо й шляху ніякого нема.
Ні, все це я міг прийняти і зрозуміти. Адже сфера Бога, як написано у всіх священних книгах, поза засягом думки, а тому не може бути виражена словами, сформульована, хоч сяк-так означена. І тому відповідно будь-яке слово про Бога фальш і не мусить розумітися буквально. «Я вказую пальцем на місяць. Відірвіть очі від пальця. Инакше ви не побачите те, про що я кажу!» — ця думка звучить у вустах Оша постійно. Цим він і 
пояснює всю парадоксальність і неузгодженість своїх тлумачень шляху до істини, медитації, природи просвітленого, вільного від викривлень розуму. І це все я цілком приймаю.
Проте є дещо инше, глибше, що викликає в моїй душі незгоду і з чим я ніяк не міг і не можу змиритися.
Та зрозумів я це повною мірою, здається, тільки тепер. І саме завдяки книжці: Ошо «Автобіографія духовно неправильного містика», Terra incognita, 2020. Її переклала з англійської Тетяна Дитина. По-моєму, цілком стерпно. Упорядник С.К.Нейман зібрав з гігантської друкованої спадщини Оша у хронологічному порядку всі його розповіді про своє життя. У цьому і полягає унікальність видання. Адже тут маємо свідчення не инших людей, які можуть мати субєктивні викривлення, а самого Оша про себе. Так, як він думав, відчував. З учинками, оцінками й емоційним ставленням до тих чи инших подій. І то від раннього дитинства до останніх років життя.
Так от, з неослабною увагою прочитавши книжку, я нарешті збагнув, що недовіру до Оша в моїй душі продовж усіх цих десятиліть породжували не якісь там суперечності його пояснень пізнання Бога, а прикра невідповідність між тим, що він говорив і реальною практикою його життя. Ця практика була далека від проголошуваних ним правд – повна внутрішніх конфліктів і супроводжувалася якоюсь непогамовною жагою масового поклоніння. Адже говорити мудрі, навіть вельми мудрі слова зовсім не важко, для цього треба мати лише досконало відточений розум. Здійснювати ж сказане практично набагато важче. Тож слова, хай які глибокі й насичені сокровенними істинами, того, хто лише говорить, але сам не втілює їх у життя, завжди звучать непереконливо, фальшиво, вони легкі, позбавлені ваги. І відсутність цієї ваги я тою чи иншою мірою відчував у всьому, що він говорив.
Я, звичайно, не беруся стверджувати, що Ошо ошуканець і ніякого просвітлення насправді не досяг. Я цього не знаю. Адже я і сам все ще перебуваю в невіданні і загадка буття все ще закрита для мене. Тож нічого не можу казати на певне. Єдине знаю: я не мав великої довіри до нього, і ця довіра сьогодні стала ще менша.
Володимир Яворський-Волдмур
