Заднім числом найлегше ушляхетнювати себе, аніж осуджувати. Гляди, спозираю з вікна свого пенсійного кабінету, як мої жваві ровесники частенько підносять самі себе, аби втамувати муки сумління. Самашедші (за Л. Костенко), їй-бо, підносять себе до небес. Либонь, задля уславитись!
Я однак – наче б уріс у землю, то й не ворушуся. Радше стовбичу дороговказом збоку, на узбіччі шаленої траси. Раз по раз своїм оком і висловом нагадаю про кінець минулих вісімдесятих років, лихі дев’яності та й зачіпаю нульові двохтисячні, коли заповзятливо, як-не-як, сам розміщав мітки на вітчизняній соші.
Тоді я був простий кордебалетно-мітинговий робітник. Щиросердно виконував завдання РУХу, В. Чорновола, Л. Лук’яненка та й жовто-блакитної київської вулиці… І коли постало питання на перших виборах Президента України за кого голосувати, я зі своєю половинкою віддали голоси за академіка Ігоря Юхновського.
Недавно у засвіти відійшов мій сусід. Професор Володимир Кирилович Черняк. Чесний (видається мені) і пристойний чоловік. Один із співорганізаторів Руху. Затятий. Пригадую його суто проукраїнську впертість на трибуні в стінах тодішнього Будинку культури київського політеху. Отож, на починах заснування Руху, присутній на тому збіговиську, організованому КҐБ, партноменклатурник Л. Кравчук, земляк Черняка з Рівненщини, легесенько кивнув головою в бік президії, мовляв:
– Безперечно… Голосуємо «за» вимогу Черняка.
Що тут додати, що тут відтяти! «Брешеш, людоморе!» (Т. Шевченко). Здається, се з його «Холодного Яру».
Тож-бо, нині мої вельми перейняті собою ровесники! Не набивайте собі ціни, допоки ж не вмрете. А після вас розберуться: хто що і до чого…
Заспокойтесь зрештою уславленням русина-малороса. До арійця, звісно, вам не дожити. Душа ваша хоч і мізерна, однак відлетить у вирій.
Ярослав Орос
