Кілька днів тому у соціальній мережі я написала про те, що люди схильні мінятись. Чимало моїх друзів взагалі не вірять, що людина може змінюватися не тільки у кращий, а й гірший бік, тим паче, за їхньою логікою, це неможливо у віці 40+. Звичайно, я дотримуюсь зовсім іншої думки, хоча зміни людини визначають екстраординарні або якісь особливі обставини.
Безперечно, в молодому віці людина більш схильна до змін, ніж у віці 40+, але зміни у цьому віці стійкіші. До речі, мистецтво дуже часто зачіпає проблему зміни людини на краще. Наприклад, книжечка Леоніда Кононовича «Повернення», до якої увійшло 3 оповідання, котрі були написані у середині 1980-х. До неї є епіграф, в якому читаємо: «З часом, досвідом, віком ми повинні мінятися. Не можна заплющувати очі. Інакше ніколи не побачимо світла».
Усі 3 оповідання мистецькі. В усіх трьох ідеться про вплив обставин на людину і навіть на дерево, бо останнє оповідання дуже оригінальне, написане у формі монологу дерева, котре вірить, що колись воно перетвориться на Велике Всесвітнє Дерево.
У кіно є дуже класний фільм про те, як син міняється у камері під впливом мужньої поведінки свого батька, а найперше батьківської любові до сина. Маю на увазі фільм режисера Шеридана «В ім’я батька», де грає Деніел Дей-Льюїс. Це фільм про історію «Гілфордської четвірки» — про 4 ірланців, яких англійський суд безпідставно звинуватив у терактах і засудив на тривалі тюремні терміни.
Джеррі, якого грає Льюїс, отримав 30 років тюрми. Він був гіпі, злодюжкою, зневажав свого батька, котрий брався за будь-яку роботу, щоб прогодувати родину, але згодом відчув себе борцем за права людини й ірландців. Ось як буває.
Книжки Кононовича — одні з найпрофесійніших в українській літературі, як і фільми Шеридана у світовому кіно. Інша справа, що ці люди мистецтва якісь дуже нещасливі. Жодних тобі призів і звань. Тим більше значення вони мають. Творити без призів — це стійка і прекрасна звичка, мотором якої є те ж прагнення — змінюватися на краще!
Роксана Харчук
