Кілька днів тому у соціальній мережі я написала про те, що люди схильні мінятись. Чимало моїх друзів взагалі не вірять, що людина може змінюватися не тільки у кращий, а й гірший бік, тим паче, за їхньою логікою, це неможливо у віці 40+. Звичайно, я дотримуюсь зовсім іншої думки, хоча зміни людини визначають екстраординарні або якісь особливі обставини.
Іноді, за глобальними подіями, забуваємо про життєві — на перший погляд, звичайні і поточні. Так і я мало не забув, що 5-го грудня минуло десять років, як відійшла у вічність моя бабуся Галина Дем’янівна Вознюк (Франчук). Бабуся була надзвичайно колоритною особистістю, прожила довге і нелегке життя (народилася 1923 р.). Пережила два голодомори, про що завжди детально розповідала, ніколи не приховувала свого негативного ставлення до радянської влади. 1943 р. була вивезена на примусові роботи до Німеччини, де познайомилася і одружилася з моїм дідусем Миколою Микитовичем Вознюком.
Чесно, я не розумію для чого росія продовжує воювати? На що вони сподіваються? З тих всіх численних матеріалів і аналітики вже зрозуміло, що путін, починаючи повномасштабне вторгнення в Україну, просто планував повторити «кримський успіх», який базувався на двох речах:
— нездатність до опору ЗСУ;
— і закривання очей світу на його дії.
