Тримаю в руках «Недописану книгу…» (Баран Є. М. Недописана книга… Частина Инча… Щоденникові медитації, афоризми. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017. – 188 с.), ще раз уважно перегортаю сторінки, маю намір дати якщо й не фаховий, то хоча б емоційний відгук. Всі інші книги цього письменника-літературознавця зберігаю на робочому столі, далеко не ховаю навіть після прочитання, бо знаю: час від часу до них обов’язково буду повертатися…
Чому? Відповідь доволі проста: люблю мудрі книжки. «Цим виданням ставлю крапку у власних публічних запитаннях у формі щоденникових медитацій та афоризмів. Це не означає, що всі питання автор вже собі поставив. Просто будь-яка форма самопізнання потребує змін, якою б вдалою вона не була». (Євген Баран. «Замість передмови»)
Якщо по правді, крапку пан Євген і досі не поставив, що, звичайно ж, мене дуже тішить, як письменницю і як симпатика літературно-критичного слова Євгена Барана. Це підтверджують нові публічні дописи автора у формі блискучих афоризмів та мудрих риторичних запитань у соцмережах, зокрема в Інстаграмі та ФБ. Що, впевнена, згодом стануть сторінками нових книг.
В «Недописаній книзі… Частині инчій…» найбільше болить автору чин правди, що, зрештою, розходиться у 6–7 основних русла філософсько-критичних міркувань: 1) монологи або ж діалоги про сучасну українську літературу; 2) погляди на патріотизм та українську державність крізь призму історії та сьогодення; 3) усвідомлення себе у просторі літературної критики; 4) цікаві висловлювання про її величність Жінку; 5) іронія про ФБ; 6) осмислення загальнолюдських моральних цінностей засобами афоризму; 7) сумні істини про долю української літературної критики та літературу загалом.
«Найсумніше, що я сьогодні не можу говорити про сучасну літературу і писати про неї. Не тому, що вона погана, а тому, що не готовий говорити літературно, сиріч політкоректно…» (с. 4–5) Моє образне мислення з цього приводу малює мені умовний мікрофон: який голос – таке й відлуння… Де відлуння (тобто критику) народжує сам голос (тобто література або «література»)… Сьогодні літкритика в Україні – навіть не криве дзеркало реального літературного процесу. Дзеркала як такого немає зовсім. Однак є відлуння, мікрофонно перемножене й підсилене засобами медіа, інколи спотворене суб’єктивізмом камерного сприйняття, або ж, що найчастіше, приглушене до умовного шепоту ігноруванням та відсутністю здорового читацького кола. Колись напишу історію української літератури 90-х років ХХ століття. Вже знаю, яка вона буде. Назва. І тисячі порожніх сторінок. Хто захоче, допише своє ім’я або назву чужого твору… Імен буде більше, а читати, як звикле, будемо класику, навіть, через нелюбов 
донеї…» (с. 5)
Глибоко. Істинно. І без коментарів…
«Ходить навколо багато талановитих – покликаних (і се правда), але роблять справу обрані (і се, навіть, не кривда)…” (с. 13)
Гадаю, тут також можна обійтися без коментарів. Хто читає – той зрозуміє, хто зрячий – той побачить. І на продовження теми, тобто про літературу, літераторів і їх проминання: «Ми говоримо завжди не про тих і не про те…» (с. 28); «Ті люди, яких канонізували, як правило, вторинні. Герої ж, здебільшого, безіменні…» (с. 39); «Є літератори, які виростають з літератури, а є літератори, які переростають літературу» (с. 53); «Віртуоз словесного жонглювання, який би не був вправний, все одно не стане письменником…» (с. 187)
І мудрий висновок від пана Євгена, або ж надлаконічна відповідь на умовне питання «Як стати класиком?»: «Ми всі графомани до того часу, поки не зрозуміємо, що література – це щось більше за гру із самим собою; вона ж така ірреально-реальна, як весь наш світ… Але попри естетичне зростання, важливим є внутрішній етичний простір. Хтось осягає одне, хтось інше. Той, хто осягає обидві крайності, стає класиком» (с. 51)
У постаті письменника Євген Баран насамперед цінує самокритичність. І наводить лист Василя Симоненка до Іллі Бердника: «Іллюшо, я надряпав масу віршів, і вони, по-моєму, непогані, але для друку не годяться. Крім того, про літературну кар’єру не думаю. Але писати буду, поки здохну…» А потім Є. Баран висновкує: «Хоч би один із сучасних українських письменників був такий самокритичний і жив з таким переконанням. Тоді й література, напевно, була би інакша…” (с. 34)
А ще така цікава думка літературознавця про натуралізм у літературі, з якою я цілковито погоджуюся: «Будь-які твори мистецтва з елементами натуралізму (інтимного, світоглядного, естетичного) суть відразливі не тому, що не мистецькі, а тому що натуралістичні. Їх можна дивитися (не всім), можна медитувати, але суть залишається відразливою. Це завжди треба пам’ятати тому, хто думає, що цим стряхне світом. Нічим не стряхне. Окрім власного невміння втриматися на межі…» (с. 139–140)
Про літературну критику Євген Баран найчастіше висловлюється іронічно. Проте іронія ця і автору, і читачам гірчить недописаним чином правди: «Критична інтерпретація – це як вхід у лабіринт. Не кожному щастить на нитку Аріадни» (с. 89) «Я не знаю автора, який би адекватно реагував на критичну інтерпретацію своїх книг. Це при тому, що у нас багато адекватних авторів (жартую) і багато адекватних інтерпретаторів (жартую). Просто кожен із них на своїй хвилі. Коли хвилі зійдуться, настане радість всезагального мовчання…» (с. 89)
Є в «Недописаній книзі» немало політичних портретів та замальовок. Інколи алегоричних, інколи – до болю правдивих. Наприклад: «Чотири гробарі копають могилу на зміну: Кравчук, Кучма, Ющенко, Порошенко. Один стоїть «на шухері» – Янукович. Ще бракує шинкарки – Тимошенко. А що українці? «Панам жито сіють»…» (с. 15)
І – до болю сумно про українську реальність, про сьогодення і передсьогодення (нагадаю, книжка вийшла в світ 2017 року): «Пройдіться по галицьких патрійотах постсовітської доби (оце вже 25 років цій добі): подивіться, де вони працюють і ким; зверніть увагу на їхні статки і прибутки; поцікавтеся, де живуть чи навчаються їхні діти, – і ви зрозумієте, чому можна любити паперову Україну без любові до землі, на якій народився…» (с. ) «Тоді, коли українці визнають російську мову мовою національної меншини, без образи як такої, тоді ми сподвигнемося на Державу…» (с. 174)
Є в книжці пана Євгена дуже багато пророчого про політику, зокрема про Росію і політику майбутнього (тобто вже про сьогодення): «Вісім мільйонів українців у Росії – се наш потенційний ворог, а не «п’ята колона» Києва і не родичі. Коли станеться велика війна, а до того йде, то діти, внуки і правнуки сих «тоже украинцев» будуть воювати за «русскій мір»…» (с. 18)
Пророче? Пророче… Або ж про Угорщину та Польщу: «Закарпаття доти в контексті України, доки вірус масариківської Чехословаччини не прорвався у душі закарпатських русинів…» (с. 116); «Якщо будемо байдужими, то 125-річчя польської державности (а польська держава зродилася, побивши українців у Львові) будемо святкувати у її складі» (с. 114)
Змушують добряче замислитися риторичні запитання пана Євгена. Зокрема такі: «…Кажете, що Галичина – се П’ємонт, готова вмерти за волю України. А чому галичани тримають за пазухою карту поляка?.. Мені не відповіли…» (с. 32) «Цікавий факт. Пробуєш говорити, а луна все одно викривлена. Що таке мова?» (с. 45)
Надзвичайною життєвою мудрістю позначені висловлювання Євгена Барана про чоловіків та жінок: «Жінці притулитися до чоловіка – се ніби на острів потрапити. От тільки не знаєш, чи придатний сей острів до життя. Тим більше спільного…» (с. 45) «Навіть не гендерне: є жінки, скільки би не слухав про їхні «польові романи», все одно ти би хотів із нею написати свій…» (с. 5) «Чим більше на шляху чоловіка жінок, тим менше простору, де він може залишитися чоловіком…» (с. 51) «На гарну жінку задивляєшся, поки вона не заговорить. Коли заговорить, не завжди встигаєш опритомніти…» (с. 58) «Книжка для читання, жінка для любови…» (с. 66) «Жінка цікава не стандартом, цікава сама собою» (с. 129)
До речі, на тему гендерних стосунків, гадаю, паном Євгеном могла б написатися мудра і цікава окрема книга. З доброю іронією та дуже влучно Євген Баран висловлюється і про ФБ: «Хтось думає, що Фейсбук – се Бог, а Фейсбук навіть не паяц…» (с. 103) «Фейсбучний ексгібіціонізм»: імітація відвертості в соціальній мережі, як репетиція сповіди перед Творцем…» (с. 127) «Фейсбукомани – щось середнє між німфоманками і банальними перверсійцями. Не плутати з давніми персами…» (с. 141) «Я так багато говорю, а Фейсбук так багато мовчить. Фейсбуче, наразі я кращий, бо (поки що) живий…» (с. 173) «Чим більше жінок реагує на мої фейсбучні записки, тим більше я чуюся незаконнорожденним нащадком Дон Жуана…» (с. 173)
Проблема — Бог і любов проходить крізь книгу якщо й не наскрізною ниткою, так чітким стержнем, тобто ключовим проблемним питанням: «Живемо в антисвіті, де всі один одному вороги, де немає друзів, існують тільки інтереси. Бог є любов. Чому Бог тільки на словах любов?..» (с. 105); «Крах цивілізації починається не із зневіри в Бога. Крах починається зі спроб його не бачити, коли стикаєшся із Його присутністю щомиті…» (с. 121)
Озвучена паном Євгеном проблема реформ в освіті, часто не зовсім вдалих, якщо не зовсім провальних, болить мені також, як філологу-україністу: «Ми з вами ще станемо свідками, коли абітурієнт здасть тести на відмінно і не знатиме жодного твору української літератури. Ця тенденція, яку ми мовчки прийняли, стане останньою грудкою на могилі, де не буде творів і знань, лише Його Величність ТЕСТ» (с. 133)
Найбільше болить пану Євгену чин правди (правди у всезагальних і різних її вимірах), саме тому своїй критичній розвідці даю заголовок «Чин правди Євгена Барана»: «Мені здебільшого байдуже, що якісь там люди не люблять правди. Мені не байдуже, чому я, озвучивши правду, дуже часто почуваюся засоромленим. Так ніби правда є краденою чи голою і не має права бути озвученою чи показаною…» (с. 123); «Дивне і тривожне відчуття: чому людина, сказавши правду, має тривожитися за її наслідки? Щось із людьми не так чи із правдою?..» (с. 124); «Той, хто боїться публічної правди, не готовий до публічної кривди…» (с. 147) «Якщо мене колись і поб’ють, то не за те, що я говорив правду. Тільки за те, що натякав на правду…» (с. 173)
Доброю іронією відлунює авторське усвідомлення себе як літкритика: «Коли є добрі хлопці й погані поети, сумно в їхніх очах перетворюватися у поганого друга і чесного критика. Вони все одно цього не зрозуміють і не приймуть… Але нема на то ради…» (с. 30).
І ще трішки про самовідчування літкритика, коли крізь призму самоіронії, коли без: «Сьогодні себе відчуваю таким «мішочником». Іду дорогою («la strada»), щось набирається у мішок. Час від часу переглядаю «набуток», один викидаю, інший залишаю. Йду. Тому, коли говорять, що я щось не так роблю чи когось зраджую, кажу просто – іду, й дорогою позбуваюся зайвого. Так колись позбувалися мене, я переживав, поки не вийшов на власну путь…» (с. 53) «Проблєматично-іронічне: так інколи мудро говорю, і таке інколи дурне чиню, що не відаю, куди я…» (с. 80) «Що мене рятує (поки що рятує) від крайнощів – слово. Я не ділю слово на статі чи статеві пристрасті. Я приймаю слово чесне, і маю відразу до вродженого флюгерства (то не моя заслуга, а ноша)…» (с. 79) «Сідаючи за комп’ютер кожного дня, думаю, що говорю правду для багатьох. Насправді, кожен день рятую себе. І напрошується відповідь: для християнської смерти…» (с. 89) «Я не маю часу на гру. В мене взагалі нема часу. Але живу так, мовби є вічним…» (с. 95) «Навіяне Екзюпері: пишу не тому, що треба, пишу тому, що приручив…» (с. 187).
І, насамкінець, декілька афоризмів від Євгена Барана: «Не можна скочити вище власної голови, особливо, коли не впевнений, що вона на плечах…» (с. 23); «Творчість дається на те, аби зі звіра стати людиною, а коли се лише помножує звіринний інстинкт, то се добрий рентген на справжність…» (с. 44); «Не треба думати, що робити, треба робити, аби думання переросло у стратегію.» (с. 185); «Література – се намагання свої дитячі мрії і страхи перевести у сакральні сюжети. Здебільшого, безрезультантно…» (с. 116).
А також трішки гіркої правди про творців і про людину загалом: «Коли людина йде, болото завжди прилипає, але це не означає, що його не можна відчистити» (с. 44) «Чим більше входиш у простір літератури, тим менше переймаєшся життям як простором…» (с. 141) «Справжньому письменнику, крім віри в себе і скепсису до графоманів, треба витримати успіх доброї посередности…» (с. 103) «До творчого кола взагалі не бажано близько підходити: або розпестить, або травмує…» (с. 44) «Письменницькі «войни» нагадують м’ясний цех: тільки тут ріжуть слово і ріжуть по слові. Ріжуть повітря, але чомусь тече справжня кров і всихає коріння…» (с. 96)
Хочеться завершити свою розвідку поетичними рядками Олександра Букатюка, присвяченими пану Євгену, які наводить наприкінці книжки сам Євген Баран:
Євгенові Барану
Так важко дихати залізом,
Ходити задом наперед.
Вже не сміється Мона Ліза,
Зі смертю творячи дует.
У грудях серце – наче брила.
Іду Говерлою Голгот.
Та звідкись ще беруться сили.
Я – знов народжений народ.
З небес й землі зітчуться крила.
І хтось зненацька підштовхне…
Та кров, немов червоний килим,
Моїх грудей не омине. (с. 186)
Так, болить пану Євгену чин правди, все життя болить. І цей біль, здається, мимоволі передається і читачеві. Хто не глухий – почує і відчує. Хто зрячий – прочитає і зрозуміє…
Юля Полісянка
Дякую!