Культура

Чисті ангели української поезії…

Ідеш босий
і думаєш
яка гаряча
земля
і не знаєш
що кров
заливає її

(Людмила Малкович. Свічка зі снігу. К. 2010)

Цього року Людмилі Малкович (18 лютого 1967-9 липня 2011) виповнилося би 55. 5 років тому у школі Нижнього Березова, де працювала Люся (так її звали рідні і близькі) пройшов вечір пам’яти. Мене привіз до Малковичів у грудні 2009-го Петро Арсенич (1934-2017). Ми були на якомусь дійстві в косівській районній бібліотеці, опісля Петро Іванович запропонував заїхати до його сестри в село.

Оскільки машина була обласної Просвіти, а Петро Іванович тоді головував у ній, то мені не залишалося нічого инчого, як погодитися. Ми приїхали в глупу темінь, у селі виключили світло. Сиділи і говорили при свічках.

Я виніс звідти враження родинної святости: батько Антон (1932-2010), автор народних гуморесок і засновник домашнього музею старожитностей, мама, Люська старша, насправді Юлія, наймолодша сестра Петра Івановича, відверта, щедра і добра, і Люся молодша, яка вже декілька років боролася із раком.

Тоді я вперше читав її вірші, й вона дала мені їх у «Золоту Пектораль». Збірочку видав Іван Малкович і презентація відбулася в Івано-Франківську у вересні 2010. А ще через півроку не стало Люсі.

Недалеко від сільської церкви лежать вони троє: тато Антон, Люся і Петро Арсенич.

А вірші?
Про них нема потреби говорити. Їх читаєш, як п’єш гірську джерельну воду. Можливо, літературні гурмани матимуть претензії (колись з одним таким я мав публічну дискусію про вірші Людмили Малкович на сторінках «УЛГ»). Мені є головним инче: якщо і вчитися нелітератури у виповіданнях життя, то лиш в таких авторів — чистих ангелів української поезії…

Євген Баран

Людмилина свічка не тане

Є така дивовижна країна поезії НИЖНІЙ БЕРЕЗІВ. Перший раз прочитав тоє поєднання двох загадкових слів у кількох випусках альманахів видавництва Карпати. З того села Іван, а потому Людмила Малковичі – брат і сестра – друкувалися в тих альманахах.

Потому на першому курсі філфаку далекого 1986 року світлої пам’яти Лідія Францівна Дунаєвська дала мені на прочит дипломну роботу Івана про жовнірські пісні, аби я добре написав свою курсову. Потому були гостини у Вікторії Стах та Атилки Могильного на дачі при Берковці. Іван приніс великого кавуна, а я нічо не приніс і Атилка мене довго виховував – видиш, Іван приніс, а ти нє.

Потому у Львові на хрестинах Юлії-Олександри світлої пам’яти Оленка з Семенюків оповіла ми про той Нижній Березів, як виглядає і де є, і про родину Малковичів, яким була родичкою. Потому у 1991 летіли літаком з Запоріжжя після другої «Червоної рути». Іван відпочивав від тяжкої праці в журі, а ми з Людмилою щебетали про поезію, про життя…

І ось тепер читаю її першу і останню книжку поезій «СВІЧКА НА СНІГУ». Людмили нема. Є її діти, є її поезія.

Євген Баран не зовсім слушно мовить, же її поезію слід розглядати у контексті унікальної родини. Зовсім ні. Її поезія самодостатня своєю світлістю, зрілістю і художньою сміливістю. Вона говорить у своїх віршах про посутнє: про природу життя («життя як засушена ружа як скошена трава що завжди виростає», «коли дерева виростуть людьми, травою стане все життя людське… », «вмію слухати смуток, коли приходить до мене», «по снігу ідеш босий і думаєш яка гаряча земля і не знаєш що кров заливає її»), про природу самоти («зроблю свічку зі снігу (…) молитися до серця свого», «моїй зірці дуже самотньо», «Заплакала ріка без жодного вінка», «самотність танцює»), про природу м’якого еротизму («стала рікою», «твої губи ніби листя молодого лісу: при поцілунку свіжі і пахнуть весною», «моє лоно дихає без мене», «колише вітер стомлені долоні а ти вже йдеш», «я сьогодні твоя і сьогодні і завтра і потім», «ми випекли собі очі гарячими цілунками»), про природу смерти («Він заперечно хитав головою, ніби хотів сказати «ні» — кому? – мені, свічці, собі чи смерті? Смерті. Так. Це їй. Дідо усміхається і вона йде», «я помру як помирає лист осені пізно і тихо»), а також про природу творчости («у повітрі зітканім із гілля», «Так художники торкаються пензлями своїх полотен, як ми доторкаємося словом самих себе. Так ніж торкається до хліба святого, як словом доторкаємо товаришів своїх. Так повінь підмиває береги, як підмиваєм береги ворожі. Так квіти зацвітають восени, як вицвітають очі») і вічности («вірю в смерть, у духа і у себе смерть – забере, дух – понесе, а я залишуся для себе ось і все»).

Свічка її не зі снігу, а з вічности, тому і не тане.

Роман Кухарук, «Літературний форум», 2016 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.