Минуло сорок днів, як відійшов за межу часу мій щирий друг, дуже талановитий український письменник Петро Сорока.
«Ми закинуті в ріку часу. З одного боку це сумно і навіть страшно, бо кожна мить наближає нас до смерті, але з іншого боку це велика благодать, можливість залишити в минулому всі свої прогріхи, промахи, провини і неправду. Такої можливості в нас, очевидно, не буде у вічності», – писав до мене у листі 2015 року.
Він завжди «був сповненим віри у вічне», із запоєм читав, захоплювався живописом, мандрував, обожнював природу, оспівував ліс і творив, творив… Жага творчості не давала спокою ні вдень, ні вночі. Усе це дарувало справжнє щастя і наповнювало Петрове життя високим змістом. Ніколи не знав що таке заздрість, його письмо завжди випромінювало магічне світло, вперто протистояв моральному роздвоєнню, всіма силами боровся з бездуховною літературою, наповнюючи високим духом кожне написане слово.
«Як воно буде там, на зоряних дорогах, ми не відаємо, але віра у безсмертя душі має наповнити нас відчуттям, що все заради неї і все в ім’я її спасіння», – писав у тому ж листі.
Він був обраний Богом служити правді, літературі, Україні, досліджувати світ, примножувати любов і творити до останнього подиху, не шкодуючи підірваного ще замолоду здоров’я, адже служив на атомному полігоні.
Ми заприятелювали усередині бурхливих дев’яностих.
Тривале спілкування поступово переросло в щиру, теплу, вірну, саможертовну й чесну дружбу.
«Над усе я ціную людську дружбу і вище неї не знаю нічого, бо все земнее минуще і тлінне, а наша зустріч з тобою – не випадкова. Кожен з нас отримав такий талант, який потрібен йому для порятунку душі і який він може винести. Тому між нами не повинно бути суперництва і змагальності, а спільна ненастанна праця над примноженням добра і любові на землі».
Він усе своє життя працював, не марнуючи ні хвилини, про що засвідчують десятки написаних ним чудових книг. У його ошатній оселі, яка нагадує музей, тижнями жили друзі, знайомі, вирувало літературне життя. Там тисячі книг, багато унікальних картин, ікон, скульптур.
«Мій дім – моя велика втіха і моральна підтримка. Це важливо у віці, коли «літа на осінь повернули». Я люблю його, ніби якусь живу істоту, і хочу вірити, що він має душу. Все в ньому обставлено і обладнано так, як нам хочеться, все наповнене милими дрібничками, од яких засвічується душа».
Його магічне письмо я завжди читаю запоєм, воно потрясає душу, бо це – одкровення, світло, глибока філософія і дивовижна краса природи, це оголена до жорстокості правда життя. Такі речі творяться справжніми митцями.
«Для мене існує тільки творчість, і це вище мене, бо закладено в душі на рівні життєвої програми, ігнорування якої робить мене нещасним».
Він дуже страждав, спостерігаючи як легко й безжально руйнувалися ідеали, був неймовірно чутливим ліриком. Я належу до тих людей, яким відкривається глибина його сповідальної прози, яку він писав дуже сильно і щиро.
Проза Петра Сороки – це роздуми, що мимохіть вдосконалюють читача, адже найвищим благом для людини є віра в Божу опіку і справедливість. «Творчість визначається свободою вибору, але ще більше – нашою волею, силою волі, волею до життя, які йдуть від Божої волі», – роздумував письменник Богдан Чепурко.
«Радію за тебе. Ти велика трудівниця і слово твоє світле, натхненне Божим Духом. Не забувай дякувати Доброму Батькові Небесному», – написав до мене Петро 19 лютого 2016 року. «Тільки творчість мене тримає на світі. А здоров’я кепське. Не хочу про це говорити, але шлунок майже не працює і я не можу зрозуміти чому. Чому, Господи??? Мучуся, мучу Галю, але що я вдіяти можу. Така моя карма», – писав 5 червня 2016 року.
«Твої листи і листи Валерія Герасимчука повертають мене до притомності, до життя. Дякую!» (5 липня 2017 року). «Книга про Гнатюка чудесна! Я в захопленні. Вона потрясла мене. Читаю і начитатися не можу. Уже записав собі враження від листування Івана Гнатюка і Миколи Кравчука, яке проковтнув одним проковтом. Дивовижної глибини листи. Ти видала не книгу спогадів, а книгу-собор, книгу-пантеон, гідну великого Поета. Яка складна архітектоніка, яке розмаїття матеріалів. Таке бачив хіба що про Лесю Українку. Гадаю, що Гнатюк торжествує на небесах. Дочекався гідного пошанування на землі. Миколі найщиріші вітання. З поклоном перед твоїм високим сподвижництвом! Петро». (27 березня 2018 р.)
Мене завжди захоплювали неймовірна проникливість і глибина в кожному його написаному слові. У спілкуванні був дуже привітним, світлим, балакучим, щирим і крайнє відвертим. Таким і залишився у моїй пам’яті. Важко писати про нього в минулому часі.
«Не без усмішки згадую: коли мені було двадцять, я мав переконання, що найважче помирати молодим. Але в тридцять з’ясувалося, що значно важче помирати саме у віці Христа. У сорок я відчув, що смерть просто жахлива. У п’ятдесят жахаюся самої згадки про неї. Тепер маю певність, що в шістдесят зумів би зустріти її мужньо…», – написав у книзі «Застиглий вогонь».
Його віра в Бога була несхитною, не пропускав жодної Літургії доти, допоки міг ходити. «Літургію я знаю напам’ять і маю справжню втіху, співаючи собі тихенько у найвіддаленішому куточку церкви. Це не тільки дарує особливі відчуття, але передусім дозволяє зосередитися і не відволікатися на різні дрібниці».
Дуже часто думав і писав про Великий Перехід, бо свято вірив, що смерті немає.
Царство Небесне його світлій душі!
Ольга Яворська, Львівщина
Дякую Вам!