Наприкінці робочого дня телефонує мені прихильник ссср. По голосу чую – старий дідо. Називати себе не хоче. Але каже, що в чернігівській газеті «Сєм днєй» надрукували моє інтерв’ю, де я, буцім, закликаю перейменувати вулицю Рокосовського в Чернігові ім’ям Левка Лук’яненка.
Дід, звісно ж, шепелявить російською, і дід не простий, а «нарваний».
Інтерв’ю «Семи дням» я не давав, але на засіданні комісії з топонімії міської ради справді про те, що каже дід, говорив. І готовий повторити знову.
Але тут не про мене, а про діда.
Затятий прихильник сссеру повідомив мені, що я, «відітє лі», погано знаю Левка Лук’яненка…
«Он же біл от’явлєнним сєпаратістом, прізивал к отделєнию Украіни от ссср, етот Лєвко — главний віновнік розвала ссср…» — кричав дід у слухавку і мені було страшно, що його отруйна совєцька слина якимось неймовірним чином здолає дроти і налипне мені у вухо…
«Совєршенно вєрно, — кажу діду. — Левко і такі українські патріоти, як він, ту страшну криваву імперію і доконали…»
Левка Григоровича я знав з 1990 року.
Збирав підписи за його особисто, коли він був кандидатом у Президенти України у 1991 році (збереглося навіть посвідчення за підписом Левка Лук’яненка). І боровся він за незалежну Україну, справді, все своє життя…
… А несамовитий дід продовжував кричати мені в слухавку, що ніякої «нєзалєжной Украіни нєту», і що вона «руководітся тєпєрь посольством Амеріки»…
Питаю, скільки він живе в Україні?
Виявилось – відставник, мешкає в Чернігові вже 40 років…
Думаю собі, наскільки ж глибоко в українську землю пустило коріння це пустоцвітне чуже бадилля, як воно за ці довгі роки протруїло наші грунти, розпорошило по ній свої ворожі зерна!
Полоття — не на один рік…
Сергій Черняков
