Після страшної посухи, яка тривала понад два місяці, в жовтні нарешті випали дощі, і сад покволом став оживати. Першими прокинулися з летаргії зневоднення хризантеми, їхні поруділі стебла із, здавалося, цілковито зчорнілими листочками зазеленіли і якогось дня несподівано вибухли сліпучими жовтими кружальцями, схожими на звізди.
Я побачив їх ще здаля, коли своїм звичаєм раннім ранком вийшов з хати. І тут же рушив до них. Якась невідома сила, якій я не годен був опиратися, повела мене. Стояв побіч двох розквітлих кущиків, один з яких, більший, сяяв яснішою жовтиною, другий, менший — темнішою, і не хотів відходити, впиваючись злично́тою цих дивовижних квітів, таких зараз свіжих, живих, сповнених надзвичайної потуги. Я відчував, як від палахкотливих жовтих пелюсточок струменіє вусебіч живлюща енерґія і як моє серце вбирає її, сповнюючись наснаги перемагати всі гіркоти, хай які там вони не є нездоланні.
Так, стоячи застиглий у безрусі, я по якомусь часі помітив, що безвольно споглядаю, як мій розум уперто намагається щораз новими й новими видивами жахіть війни, які сталися і які ще можуть статися, відділити мене від цієї незглибимої, нічим не спонуканої радости хризантем. І щоразу, коли з’являлися ці видива, я почувався наче у якомусь ізольованому просторі, де все змертвіле, бездушне, а коли знову бачив сліпучу жовтину, я наче повертався до чогось живого, справжнього, повного міци і можливостей.
Моя душа хотіла бути з цим другим, з цим нестримним нуртом вічного “тепер”. І я робив зусилля, намагався скупчити увагу на хризантемах, але тут же дивним чином опинявся в путах нових думок, нових видив, які незмінно супроводжувалися болем і печаллю. Я не міг збагнути, що́ відбувається зі мною, від чого залежать всі ці незчисленні порухи думок і образів, що́ заваджає мені втримувати увагу на живому і що́ за ґандж має мій розум, який постійно втручається, коли я споглядаю красу сущого? Але всі ці питання залишалися без відповіди, тож я і далі стояв і стежив, стежив, стежив за тим, як виринає переді мною то живе, справжнє, то мертве, уявне, то одне, то друге, то одне, то друге.
Згодом у хаті, готуючи собі сніданок, раз у раз запитував себе: “Чому я приречений з дня на день прагнути чогось, що неможливо досягти? Куди постійно пориваюся? Що́ штовхає мене? І чи не з цієї причини я неспроможний повною мірою тішитися тим прекрасним, яке дарує дійсність?”
Пізніше цілий білий день аж до вечора я не знаходив собі місця. Годинами блукав по саду, підходив до хризантем, на якусь мить застигав, заворожений їхньою красою, потім знову кудись ішов, зупинявся коло гігантського вяза і розглядав його розлогу крону, де поміж ще зеленим листям вже прозирало так багато жовтого, підходив до виноградника, торкався перестиглих ґрон, які ось-ось почнуть осипатися, спускався вниз до озера, і під двома соснами, що виросли на пагорбі, дивився на воду, темну, застиглу, тоді збентежений повертався до хати, пробував щось читати, але тут же відкладав книжку, вмикав новтбук, переглядав новини і, прочитавши десяток заголовків, вимикав, бо все гнітило мене. І знову виходив у сад, і все повторювалося — тривога, сумяття, біль чергувалися з короткими спалахами радости, яка виникала і зникала, коли сама хотіла. І я не міг з цим нічого вдіяти, бо всі мої зусилля бути з живим “тепер” закінчувалися марно. Тож мені нічого не лишалося, як і далі безрадно тинятися з одного кутка саду до другого, не маючи сподівань ні на що і відчуваючи, як серце моє щораз глибше і глибше западає в апатію.
Уночі я вкрай погано спав. Весь час прокидався. Здавалося, що чую десь з кухні голос Серена. Мій покійний друг сидів там, але чомусь не засвічував світла. І щось говорив. Дуже тихо. Я нічого не міг розібрати. Але мав певність, що він звертається саме до мене. Спросоння я навіть щось відповідав. Тоді раптом прокидався і починав розуміти, що в кухні нікого нема. Довго лежав збентежений на своєму залізному ліжку, дослухався до кожного звуку, шереху, скрипу сволоків, мишачої шамотні десь на горищі, шуму вітру в саду… Потім починав засинати і знову мені вчувалося, що з кухні долинає Серенів голос, такий мякий, теплий, зичливий. І якоїсь мити я почав розріжняти окремі слова, а то й цілі фрази. Мій друг говорив уривчасто, з довгими перервами, наче зважуючи кожне слово.
— Ти узриш… треба бути пильним… не відволікайся… Тільки воно і є… те, що існує…
— Що, що існує? — запитував я, ледь ворушачи уві сні губами, чи, може, мені здавалося, що запитував.
Відповіди не було. Я прокидався. Кілька секунд глядів у темне вікно. На екрані електронного годинника висвічувало близько третьої ночи. В саду чувся легкий шурхіт. Сіявся дрібний дощик. Я поволі знову поринав у сон.
— Не слухай… нікого… Ти сам собі… єдиний… вчитель… — знову почувся голос мого друга.
— Але задля чого?— скрикнув я і, пробудившись, розплющив очі.
В кухні було тихо. Я знав — там нікого нема. Мені зовсім перехотілося спати. Довго перевертався з боку на бік. Потім встав з ліжка. І, не вмикаючи світла, підійшов до вікна. В нічному небі над вільховим гаєм сяяв серпик молодого місяця.
— Де ти, Серене? — прошепотів я ледь чутно.
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
