Сто років не брав до рук голки. На плащі відірвався гудзик, треба було поставити його на місце. Мама з того світу ласкавим голосом: “Ну, пригадай, як в дитинстві вчила тебе хрестиком”… І вмить я все згадав: 60-і роки – батьківська комуналка в Києві. І телефон при вході – один на всю квартиру: “альо, у апарата…”
Антресоль у кухні, з якої був ще чорний вихід. І Юрій Дольд-Михайлик в прочинених дверях, сидячи в трусах, у сусідки. Старий Ботсад через дорогу, де саме йшли зйомки, як 
сказали б зараз, культового блокбастеру “Як гартувалася сталь”, дефілююча медсестричка возила в інвалідному візку під софітами “хворого” Володю Конкіна…
Садиба Грушевських на розі Паньківської і Ботанічної, куди їх родина переїхала у 1908 році… І “червоний” університет, про який я ще не знав, що через 10 років буду до нього вступати. І дитмайданчик біля “жовтого” корпусу. Усе це було вперше…
Друг дитинства, з якими ми сиділи в дитсадку поруч на сусідніх горщиках, а потім — за студентською партою… І моя мама, підходячи до школи, жахаючись, побачила дитину, яку вели, забинтовану, до “швидкої допомоги”, бо вліз на канат і відпустив руки… Ледь встигла подумати “бідна чиясь матуся”, як раптом впізнала мене у хлопчику.
… Боже, коли вони були, ті 60-і роки? Тепер добре розумієш слова про “і очі, і руки вже не ті…” Проскочило за мить пів-віку… А треба було всього-навсього пришити гудзик на плащі. Хто б сказав у дитинстві, звичайний собі дурний гудзик в чужій країні…
Василь Зоря, Цюріх
