Щербицька культура вимагає від держави фінансування. Вони мовлять: ми культура… Пора розібратися, що є культура? Творчі спілки — се культура? Поплавський і його виш – се культура?
Національна філармонія, опера солов’яненка-молодшого – се культура? Театр імєнно Лєсі укрАінкі — се яка культура? А імєнно Пушкіна у Харкові? А музей Пушкіна у Києві? А музей нєізвєстно какой літєратури? Ото ж бо.
Щербицька культура – то є контроль і цензура, і залежність від бюджету. Хотіли б розвою книгодрукування чи кіна, чи театру — зняли б податки на усьому ланцюгу виробництва-продажу, бодай років на 10. Кіновиробництво у США державне? Ото ж бо.
Варто урешті підготувати і ухвалити закон про культурну спадщину. Відтак створити міністерство культурної спадщини і туризму, функціоналом якого буде ся сфера культури: осмислення, збір, консервація, показ.
Модерні мистецтва регулюються ринками: авторського права, продажу мистецьких творів. Провайдерами на митній території України мусять бути гільдії.
Щербицька культура згубна для України, вона є по суті антиукраїнська. Мені не шкода адептів щербицької культури, які звикли жити за рахунок усіх окупаційних влад — від щербицького до зеленавих. Мені шкода змарнованого часу на утримання сього совдепівського непотрібу.
Оно, Патон іде з сідала, на якому сидів з 1962 року! Се красномовно. Академія наук є, академіки є. Наук — не є. І так в усьому. Інститут літератури є, літератури — не є. Спілка письменників є, письменників — не є.
Я проти щербицької культури.
Чи має окупаційна влада фінансувати ворожу до себе культуру? Ні. Не буде. І кожен мистець, що з такою владою співпрацює — колаборант. Колаборація з ворогом се не культура. Принаймні українські клясики давали собі раду без коляборації.
Роман Кухарук
