Не знати, звідки беруться вірші, але ж певно, що не само по собі, за помахом чарівної палички, складаються в голові. Хтось тобі, профану, стиха нашіптує їх. Уславлені, забронзовілі, «ґрантові» та придворні піїти й новоявлені їхні сподвижники зазвичай – віршують на замовлення… Вчора, скажімо, вони «дихали Леніним», нині, нашвидку перевзувшись, уже «вдихають» тлін виснаженої до знемоги Неньки…
Некрофіли…
Бува (нема де правду діти) зрідка й між ними трафляється дивовижне, як то мовиться: «У кого що болить, той про те й гомонить». Бог мені свідок! Достовірно відаю про таких, до того ж бистрих на розум, не з чуток.
По правді, я в поети не пнуся, коли-не-коли, хтось, візьми, мені віршика нашепче на вухо. Нате… Звечора 24 
листопада, напередодні масованої атаки «шахедами» на Київ і причулося: «Бий кацапа, бий». Одразу й згадалось Франкове – «Не пора, не пора, не пора…».
Тож-бо, доста вже жити чужим розумом.
Бий кацапа, бий
Бий кацапа, бий,
Не промахнись!
Десницею бий.
Десна – правиця Дніпра.
Хтозна,
Й не пригадаєш –
Коли:
Звідтам вони,
Варяги,
Й налягли
Вперше.
Попервах
У Лютіжі стали
Й відтак–
Київ
Віджали.
Бий кацапа, бий,
Не промахнись!
Доста нам руських,
А по правді –
Варязьких князів,
Які заодно
З Візантією
Нас тоді
Добряче
Зігнули
В дугу.
Бий кацапа, бий
І повсякчас
Перунові завдячуй,
Внуче Дажьбожий.
Безжалісно бий!..
Та скоса поглядай –
Стережися підлих
Хазарів
Не промахнись
Хоч тепер!
Завчасу
Дай собі раду.
Бий, кацапа, бий.
Ярослав Орос
