Не стало нашої однокурсниці Веронічки Скляренко… Пізно вночі прочитала про цю жахливу звістку… Бачу, що майже на добу пізніше вона мене наздогнала. Не збагну, чому? Ми ж такі близькі подруги. Чи збагну… Ми ж такі близькі подруги.
Це ти, моя рідна Веронічко, ще на кілька годин затримала цю страшну новину десь у своєму вирії, поберегла 
мій спокій, підтримала мою віру, що ти обов’язково одужаєш.
Я так вірила. Експериментальні ліки. Тривала ремісія. А головне – твій настрій. Твій оптимізм. У січні ми щебетали про те, про се…
Ти сміялася і майже не згадувала про ту кляту хворобу, лиш говорила, що тебе лікують за новими методиками і що ти скоро переїжджаєш до іншого помешкання. Я так тішилася і не мала жодного передчуття, що ця дорога – до вічного життя…
Не переказати, скільки всього нас пов’язувало. Це все наше студентсько-дівчачо-жіноче, явне й потаємне… Були роки тривалої співучасті в житті одна одної, було й таке, що життя розводило на деякий час.
Це все було.
Більш не буде.
Плачу, рідненька моя. Лише плачу…
Ірина Філіпчук
