Культура

Дорогою до Бога

Я знала близьку по духу людину — письменницю Світлану Костюк. Спілкувалися, зустрічалися, встигла ще написати про неї в газету матеріал…

А потім вона пішла, залишивши спогади, книги і вірші… Жінка чіплялася за життя, як могла — словом, молитвою, виснажливим лікуванням… Але хвороба виявилася сильнішою.

Бог забрав Світлану з цього світу — чисту і таку талановиту. Забрав, бо бачив, як спалює її суспільна несправедливість, війна, знедолена Україна…

Чому, коли в нас хтось помирає, ми скачуємо з інтернетів та постимо відразу ж його (її) вірші, знаходимо якісь зовсім випадкові фото з померлими і розповідаючи про той фрагмент, що на фото, більше наголошуємо на своїй персоні, ніж говоримо про людину, якої вже нема?

Чому вірші Світлани Костюк, світлини з нею, майже не з’являються в стрічці після смерті, як було це в той день, коли її не стало? Невже ми дамо піти в забуття прекрасним поезіям прекрасної поетки?

Вкотре перечитую подаровану свого часу поетесою збірку, яка й наштовхнула на ці роздуми. Вони, до речі, нікого не стосуються особисто. Просто боляче…

Тетяна Череп-Пероганич

***
Боляче тільки спочатку, а потім уже…
Потім звикаєш… звикаєш… звикаєш до всього…
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем…
Зрештою, все це дорога… дорога до Бога…

Світ цей сказився… сказився… сказився уже…
Чорне багатство, піар, поклоніння до слави…
Мила людино маленька, куди ж ти ідеш?
Чи не боїшся відкрито так, без балаклави?

Серце стукоче… стукоче… як змерзле пташа…
Хочеться світла, і правди, і віри у вище…
Стукаєш в двері, у душі… задля відкоша…
Сієш слова, та не сходять — кругом попелище…

Будуть спасенні, хто вірує , — скажете ви.
Вірити треба, та віру вбивають щоднини.
Топчуть зухвало ідеї твої й корогви,
Топчуть усе, що зосталось в тобі від людини…

Боже єдиний, нам світло у душі посій.
Зло переможе лише воскресіння любові.
Сумно так… сумно так… сумно в країні моїй.
Сумно в душі, що свій біль виливає у слові.

… Боляче тільки спочатку, а потім уже
Спалюєш душу свою — і пітьма відступає…
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем…
Ну, а спасати — любов`ю…
без неї
ніщо
не спасає…

Світлана Костюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.